З життя
Коли берешся комусь допомагати — будь обережний: добра справа швидко втрачає цінність, а після першої допомоги всі вже вважають, що тобі це легко.

Коли берешся комусь допомагати будь обережний. Добра справа швидко втрачає цінність. Один раз простягнув руку у Києві, і вже вважають, що ти маєш «зайве» і час, і сили, і навіть гривні. Однак у цьому є підступна пастка: допомога може перетворитися на ярмо. Спочатку дякують, схвильовано вклоняються, потім просять ввічливо, далі вимагатимуть. А коли ти вже не можеш чи не хочеш, до тебе ставляться, ніби ти підвів, зрадив, винен ніби не віддав зарплату чи не сплатив борг. У їхньому сприйнятті ти «благодійник», отже, маєш і надалі «постачати». Твоя доброта вже внесена в їхній «план доходів». На тебе розраховували! Ти підписався як рятівник, а тепер відмовився? Значить, ти винен.
Ще одна гірка правда: іноді допомога викликає не вдячність, а заздрість. «Якщо він може дати значить, у нього надлишок. Чому йому більше, а мені крихти?» Тоді твоя підтримка сприймається не як дар, а як приниження. Коли ж ти каєш: «Пробач, я більше не можу», замість співчуття чуєш образи й докори. Подібна історія траплялася не раз: спочатку щира подяка, потім прохання, далі вимоги, а в кінці гнів і знецінення всього, що ти робив. Допомога надто швидко перетворює помічника на «боржника», і варто лише зупинитися, як тебе назвали винуватим.
Тож, перш ніж простягнути руку у Львові чи Харкові, памятай: після другоготретого прохання варто задуматися, чи не перетвориться твоя доброта на «пожиттєву службу». Часто від тебе чекають не вдячності, а безкінечного обовязку. Кінець такої історії завжди один: колишній рятівник стає «зрадником». Щире, безкорисливе добро не має зобовязань воно або цінується, або миттєво втрачає вартість. І в цьому випадку вже не ти винен.
Бонус
У моєї знайомої Олени була подруга дитинства, з якою вони завжди підтримували одна одну. Коли та подруга залишилася без роботи в Дніпрі, Олена одразу підсобила дала гроші в гривнях, познайомила з людьми, навіть на кілька місяців прийняла до себе у гості. Спочатку подруга дякувала майже щодня. Пізніше звикла, а далі стала ставитися до допомоги як до належного.
Ти ж у мене одна, ти ж завжди виручиш, правда? повторювала вона щоразу, коли просила ще.
І Олена допомагала. Поки одного дня не сказала:
Пробач, я більше не можу. Мені самій зараз нелегко.
Подруга миттєво змінилася.
Я ж на тебе розраховувала! Ти ж обіцяла! Хіба справжні друзі так чинять?
І все, що Олена робила роками, зникло з її памяті. Залишився лише образ: «не допомогла, коли я просила». Найбільше боліло не від втрачених гривень чи часу, а від того, що справжньої дружби не було була лише звичка брати.
Тоді Олена зрозуміла головне: допомога цінна лише тоді, коли її зустрічає вдячність. Якщо замість вдячності приходить вимога, це вже не підтримка, а використання. Відтоді вона допомагає лише тим, хто готовий простягнути руку іншим. І памятає: добро має бути взаємним, інакше воно перетворюється на кайдани. Тож будь щирим у добрих справах, бо справжня доброта живе лише в взаємності.
