Коли доньці виповнився місяць, приїхала моя бабуся, щоб побачити правнучку.

…Коли донечці виповнився місяць, до нас прилетіла – за три тисячі кілометрів – моя бабуся, подивитися на правнучку. І якось вдень дитина дуже розплакалася, годували-колисали – ну, нічого не допомагає.

І тут на сцену вийшла справжня майстриня. Бабуся взяла дитя міцніше і почала колисати, вгору-вниз, енергійно, і співати пісню, ту саму, яку я з дитинства пам’ятаю, її власного авторства, а може, ще її мами: «Ти моя рідненька, ти моя лапонька, а бай-бай, а бай-бай, мою дитину колисай» – і так багато разів із варіаціями.

Кожен звук, кожну інтонацію пам’ятаю й зараз. Ми на той час уже, звісно, втомилися від нічних пробуджень і всієї звичної круговерті з новонародженою, хотілося постійно спати. І от донька почала затихати – думаю, дай і я поки приляжу, хоч трохи подрімаю. А бабуся все співає.

Через п’ять хвилин прийшов чоловік, теж ліг поруч і миттєво заснув. Потім з’явився син, йому було майже десять, і взагалі-то він днем ніколи не спав. Але тут він рішуче заліз між нами – і затих. Опиратися неможливо було цьому «а бай-бай, а бай-бай…»

Усі спали до вечора, виспалися до глибини душі. Це одне з найщасливіших спогадів у моєму житті, як ми спимо всі разом, а над нами бабусин голос, якому так солодко віддаватися у владу, довірятися повністю і кожною клітинкою відчувати спокій і захищеність….