КОЛИ Я СТАНУ КОТОМ

Віктор важко піднявся на свій поверх. Трохи постояв. Нога, яку він зламав ще п’ять років тому, так і не перестала боліти остаточно. Чоловік відчинив двері, увійшов до темного коридору квартири, зачинив за собою двері й, не вмикаючи світла, трохи постояв.

Давно це було. Дуже давно, — переступити поріг і вже в домі світло! Віктор мимоволі усміхнувся. Він любив тоді відкривати двері своїм ключем. Хотів зробити це непомітно, щоб потім підкрастися до Люби і поцілувати її, але дружина завжди відчувала його наближення, навіть якщо була зайнята на кухні.

“Чому ти знову не подзвонив?” – щоразу ніби було написано на її обличчі, прикрашеному веснянками. Віктор розводив руками, нахилявся й цілував Любочку в носик, де веснянки налітали цілою купкою.

– Роздягайся, мий руки, – відповідала дружина суворим тоном, але очі її сяяли.

Віктор тихо застогнав, повертаючись із теплих спогадів до нецікавого сьогодення. Він зняв куртку, зняв черевики. Потім нахилився й акуратно поставив їх. Переодягнувся, помив руки, виконуючи заведений раз і назавжди ритуал. Зайшов на кухню і сів на табуретку. Далі мав би повечеряти, але їсти не хотів, та й нічого готового не було.

Раніше можна було швидко відкрити холодильник і взяти шматок сиру чи ковбаси. Або пиріжок. І ухилитися від дружини, яка з обуренням говорила:

– Вітю! Ну що ти як маленький! Почекай трохи!

І намагалася вдарити його рушником. Віктор жартома ухилявся. Обидва сміялися…

Чоловік обвів поглядом темну кухню. Світло він так і не вмикнув. Усе, що йому потрібно, він і так бачив. Відкрив холодильник. Кілька яєць. Хліб. У морозилці лежало масло і заморожена курка.

Віктор умів готувати. Навчився до шлюбу, коли жив у гуртожитку, просто йому не хотілося вмикати світло і бачити кухню, де висіли та стояла меблі, які вони довго обирали разом з Любою. Віктор зачинив дверцята. Так нічого й не з’ївши, пішов у кімнату і важко опустився на диван. Спати? – рано. Міг просто лягти, але знав, що не засне і крутитиметься до півночі.

Телевізор подивитися? Та що там дивитися…

Віктор сидів на дивані і мимоволі знову поринав у спогади.

Весілля. Їхній перший Новий рік. За день до нього Віктор приніс ялинку.

– А іграшки у тебе де? – спитала дружина.

– Іграшки…

Не було у нього іграшок. Закінчив інститут. Почав працювати, зрозумів, що з зарплати інженера квартиру не купить, пішов. Працював за спеціальністю. Накопичив, купив і зробив ремонт. А от до іграшок руки якось не дійшли.

Дружина весело пирхнула.

– Зараз.

З кухні були принесені горіхи, фольга. Люба старанно загортала горіхи у фольгу, потім причіпляла до них скріпку, і незабаром ялинка була прикрашена.

– Бабуся так робила. У селі, – пояснила вона чоловікові.

Іграшки вони потім купили, але кілька горіхів із тієї, самої першої ялинки досі лежали в серванті.

Віктор перевів погляд на вазочку, яку видно було в темряві, і раптом здригнувся від різкого телефонного дзвінка. Завмер, подумавши — здається вже! Але телефон дружини продовжував дзвонити і навіть підскакував трохи, стукаючи по товстому кришталю.

Це не могло бути. П’ять років не може тримати заряд жоден телефон! Але дзвінки продовжувалися.

Віктор різко встав, зморщився від болю в нозі і підійшов до серванту. Взяв телефон і, приклавши до вуха, хрипко спитав:

– Алло? Хто це?

Дзвінок стих. Голосу в трубці чоловік не почув. Але й тиші не було. Чулося чиєсь дихання.

– Люба? – нерішуче спитав Віктор, відчуваючи, що сходить з розуму.

І раптом він почув музику, а потім слова старої пісні: “…Мабуть, у наступному житті, коли я стану кішкою…”.

Віктор відвів телефон від вуха. Подивився на нього. Рядок повторювався і повторювався, а у нього не вистачало рішучості вимкнути апарат, який увімкнутися просто не міг!

І раптом – друге раптом за вечір – йому почувся крик. Якби у нього працював телевізор, він просто не звернув би уваги на це нявчання. Крик був цілком реальний, але дуже слабкий і долинав з під’їзду.

Кричало кошеня.

Телефон замовк, як тільки пролунав заклик по допомогу. Чоловік глянув на мертвий апарат, акуратно поклав його назад у вазочку і попрямував у коридор. Там він, нарешті, увімкнув світло і заплющив очі.

Віктор почекав хвилину, поки очі звикнуть, і прислухався. Звуків за дверима більше чути не було. Невже все це здалося? Дзвінок. Крик. І не просто крик. Відчайдушний заклик.

Віктор широко відчинив двері.

На килимку лежало маленьке кошеня.

Руде. Руде, як веснянки на обличчі Люби. Як вогняні кучері його дружини, збитої на переході п’ять років тому.

Віктор нахилився і підняв малюка. Той відкрив ротик і хрипко нявкнув. Сил у нього було зовсім мало.

Віктор стояв стовпом. Кошеня знову нявкнуло – допоможи!

– Ох, я дурень! Стою!

Віктор зачинив двері й кинувся на кухню. Увімкнув світло, поклав кошеня на стіл. Витяг рушник і переклав звірятко на нього.

Що робити? Ніколи у нього не було котят, ще й таких виснажених!

Пити хоче, збагнув чоловік. Налив води в блюдце, поставив поруч із кошеням, але те саме не могло встати. Віктор почав обережно поїти його з чайної ложки. Багато пролив, але щось малюкові в ротик таки потрапило.

Що далі? Віктор схопив телефон. Добре, що є інтернет!

Через півгодини він знав, що робити.

– Ти сиди тут, я зараз, – сказав він кошеняті, перекладаючи разом із рушником у таз, у якому раніше робили фарш.

Віктор побіг до найближчого магазину, який ще працював, за молоком і кормом. Повернувшись, він знову проконсультувався з людьми в мережі і почав поїти і годувати знайду. Заодно з’ясував, що звернулася до нього по допомогу маленька киця.

Киця!

“Мабуть, у наступному житті, коли я стану кішкою…”, — згадав Віктор.

Він подивився на кошеня, що після недолугих турбот чоловіка стало виглядати краще, і заніс малечу на диван.

– Завтра все. Поїдемо до лікарні, будемо робити, що лікарі скажуть, щоб ти одужала. Викупаю тебе. А зараз спи, Любочко.