Коли мені було 7 років, у нашому величезному будинку поселилась жінка з літньою мамою.

Коли мені було 7 років, у нашому великому багатоповерховому будинку оселилася жінка зі своєю старенькою мамою. Звали її Галина, і була вона німою, зовсім не розмовляла. Дорослі говорили, що вони постраждалі від пожежі з якогось села. Їм виділили крихітну кімнатку в комунальній квартирі, де в інших трьох кімнатах жили, як тепер кажуть, соціально неблагополучні мешканці. У цій квартирі постійно щось святкували, потім сварились, і все закінчувалося п’яною бійкою. Усі співчували новим сусідкам, але що тут можна вдіяти?

Галина стала працювати у нас двірником. Рано-вранці вона виходила у двір у шапці, зав’язаній до самих очей, у великій куртці, взяла мітлу та лопату (був лютий) і починала працювати. До Галини у нас була інша двірничка – тітка Клава. Вона була галаслива і прискіплива, любила на весь двір обсудити і осудити чуже життя. Найбільше від Клави діставалося нашому тихому і скромному сусіду дядькові Миколі. Микола жив з нами на одному поверсі в двокімнатній квартирі. Раніше з ним жила його старенька мама, але потім її не стало, і він залишився сам. Це був великий, широкоплечий і дуже добрий чоловік. Працював дядько Микола вантажником у магазині. Напевно, тому, що він був великий і сильний, міг підіймати важкі ящики з печивом і яблуками. Він часто пригощав мене цукерками, іноді возив мене до школи на своєму авто. Власне, Микола жив не сам, а з кішкою Марусею – худою і облупленою смугастою кішкою, яку прихистив минулого літа. Майже кожен день дядько Микола ремонтував свою стареньку “Ладу”: то його довгі ноги стирчали з-під машини, то його зад височів над відкритим капотом. Поряд завжди сиділа Маруся і байдуже оглядала двір. Незважаючи на щоденний копирсання в машині (а може саме через це?), вона ледь заводилася, кашляючи, чхаючи і стріляючи в усі сторони хмарками диму, а коли-таки виїжджала з двору, ще довго було чути її невдоволене сопіння. Об’єктом невдоволення Клави були всі троє: дядько Микола за те, що не може полагодити своє “старе хлам’я”, Маруся за те, що “таке собі погане, брудне і блохасте”, а “Лада” за те, що “ця колимага труїть її, Клаву, своїми вихлопами”, і в неї скоро “почнеться астма”. Але тепер у нас у дворі тихо, ніхто не кричить. Бо Клава поїхала няньчити онуків до дочки.

Того лютого були якісь небувалі снігопади. За ніч всі стежки засипало снігом по коліна. А Галина щоранку наполегливо і мовчки розгрібала снігові замети. І лише дядько Микола почав їй допомагати. Вони разом чистили двір від снігу, а ще Микола з великої снігової купи зробив нам гірку.

Все сталося навесні. Коли тепле березневе сонце почало перетворювати снігові замети в калюжі, а за ніч ці численні водойми у нашому дворі покривалися льодом. Галина підсковзнулася, впала і зламала ногу. Дядько Микола привіз її з лікарні на своєму авто і поніс на третій поверх на руках. А що тут поробиш? Три дні він носив у ту комуналку пакети з продуктами, але, побачивши, з якими сусідами там живуть Галина зі старенькою мамою, на четвертий день закутав її в ковдру і поніс на руках до своєї квартири. Старенька дрібцювала позаду, тримаючись за рукав Миколи.

– І їм спокійніше, і мені не треба бігати з сумками у дві квартири. І кімната окрема. Нехай живуть, – пояснював дядько Микола зацікавленим сусідам, – гіпс знімуть, захоче – повернеться назад. Всі півтора місяця, поки Галина не могла виходити надвір, Микола сам прибирав двір, бігав у магазин за продуктами і в аптеку “Галинці за вітамінами”. На початку квітня у мене був день народження, мама спекла великий пиріг з яблуками і запропонувала пригостити сусідів. Я, затиснувши під пахву ляльку, яку мені купили в цей день, та тримаючи згорток із пирогом, вирушила до дядька Миколи. Зустріли мене привітно і тепло: дядько Микола подарував коробку цукерок, бабуся похвалила мою ляльку, а Галина пошила на швейній машинці для неї два плаття. Хоч вона й не могла говорити, але зате дуже ласкаво посміхалася. А ще Галина виявилася дуже красивою. До цього дня я бачила її лише в шапці та в куртці, а виявилося, що у неї були довгі золоті коси і гарна струнка фігура. Дядько Микола розповів потім мамі, що Галина дуже добре шиє на старенькій швейній машинці різні речі. Мама принесла їй блакитний шматок тканини, і Галина, знявши з мене мірки, за два дні пошила дуже гарну сукню. Потім із замовленнями стали приходити інші сусіди, у Галини додалося роботи, але вона була з усіма привітна і мила. Її роботою всі були задоволені, тим більше, що гроші за якісно пошиті речі вона просила зовсім невеликі. Коли Галині зняли гіпс з ноги, вона почала виходити на вулицю з тростиною. Була вже початок травня, все навколо зеленіло. Дядько Микола підмітав у дворі стежки, а Галина сиділа на лавочці і дивилася на нього.

Наприкінці травня я поверталася зі школи додому і, зайшовши у двір свого будинку, побачила невеличкий натовп людей. Недалеко стояла велика чорна і блискуча машина. І тут я почула, як хтось із сусідів сказав: – Ну, все, Миколо, прощавайся зі своєю Галинкою. Зараз цей багатій забере її. Дядько Микола сидів на лавці і курив. І руки у нього, чомусь, тремтіли. Потім із нашого під’їзду вийшов чоловік у гарному костюмі, сів у чорну машину і поїхав. А дядько Микола заплакав.

Мама мені потім пояснила, що до Галини приїжджав дуже багатий і закоханий у неї чоловік і кликав її до себе. Але вона не поїхала, залишилася з дядьком Миколою.

До Галини потім стали приходити дуже багаті пані і вона шила їм красиві вбрання, а дядько Микола влаштувався працювати водієм автобуса і іноді катав мене містом безкоштовно. У квартирі Миколи вони зробили ремонт і купили нові меблі. Тепер в одній кімнаті живе мама Галини, а в іншій Галина з дядьком Миколою. А ще вони купили нове авто. Маруся стала дуже красивою і товстою. Може бути, тому, що вона тепер не виходить на вулицю, а постійно спить на дивані. Дядько Микола сказав, що це Галина попросила не відпускати Марусю у двір, бо її можуть собаки покусати. Я запитала у мами, як же Галина могла попросити, якщо вона не може говорити? А мама мені сказала, що коли люди люблять одне одного, вони розмовляють серцями і їм не потрібні слова.

PS: а двірником у нас тепер дядько Коля працює. Він добрий. Зробив для дітей пісочницю і гойдалки.