Коли мені було 7 років, у нашому великому багатоповерховому будинку оселилася жінка з літньою мамою.

Коли мені було 7 років, в нашому великому багатоповерховому будинку поселилася жінка зі своєю старенькою мамою.

Жінку звали Валентина, і вона була німою. Загалом не розмовляла. Дорослі казали, що вони — погорільці з якогось села. Їм виділили маленьку кімнатку в комуналці, де в інших трьох мешкали, як зараз кажуть, соціально неблагополучні люди.

У цій квартирі вічно щось святкували, потім лаялись, і все закінчувалося п’яною сваркою. Всі співчували новим сусідкам, але що тут вдієш?

Валя почала працювати у нас двірником. Рано вранці вона виходила у двір у платку, зав’язаному низько до самих очей, у великій, не за розміром, куртці, з мітлою і лопатою (був лютий) і бралася до роботи. До Валентини у нас була інша двірничка — тітка Клава. Вона була гучною і прискіпливою, любила на весь двір обговорювати і засуджувати чуже життя. Найбільше від Клави діставалося нашому тихому і скромному сусіду — дядькові Михайлу.

Михайло жив з нами на одному поверсі, у двокімнатній квартирі. Раніше з ним жила його старенька мама, але потім її не стало, і він залишився сам. Це був великий, широкоплечий і дуже добрий чоловік. Працював дядько Михайло вантажником у магазині. Мабуть, тому що він великий і сильний та міг піднімати важкі ящики з печивом та яблуками. Він часто пригощав мене цукерками і іноді возив в школу на своїй машині.

Насправді, Михайло жив не один, а з Прошкою – худим і облезлим смугастим котом, якого він прихистив минулого літа. Майже кожен день дядько Михайло ремонтував свої старенькі жигулі: то його довгі ноги стирчали з-під машини, то його зад височів над відкритим капотом. Біля нього завжди сидів Прошка і байдуже оглядав двір. Незважаючи на щоденні копання в машині (а можливо саме через це?), вона з трудом заводилася, кашляючи, чхаючи і сиплячи хмарами диму, а коли, нарешті, виїжджала з двору, ще довго було чути її незадоволене пирхання.

Об’єктом невдоволення Клави були всі троє: дядько Михайло за те, що ніяк не може полагодити свою “стару рухлядь”, кіт Прошка за те, що “такий паршивець, брудний і блохастий”, а жигуль за те, що “ця розвалина травить її, Клаву, своїми вихлопами”, і у неї вже скоро “астма почнеться”. Але тепер у нас у дворі тихо, ніхто не кричить. Бо Клава поїхала доглядати онуків до дочки. А того лютого були якісь небувалі снігопади. За ніч усі доріжки засипало снігом до колін.

А Валя щоранку наполегливо і мовчки розчищала заметілі. І лише дядько Михайло став їй допомагати. Вони разом очищали наш двір від снігу, а ще Михайло з великої снігової купи зробив нам гірку.

Все сталося навесні. Коли тепле березневе сонце почало перетворювати снігові кучугури в калюжі, а за ніч ці численні водойми нашого двору вкривалися льодом. Валя підсковзнулася, впала і зламала ногу. Дядько Михайло привіз її з лікарні на своїй машині і заніс на третій поверх на руках.

А що тут вдієш? Три дні він носив у ту комуналку пакети з продуктами, але, побачивши, з якими сусідами там живуть Валя зі своєю старенькою мамою, на четвертий день закутав її в ковдру і поніс на руках до своєї квартири. Старенька човгала ззаду, тримаючись за кабан дзМихайла.

— І їм спокійніше, і мені не треба бігати з сумками на дві квартири. І кімната окрема. Нехай живуть, — пояснював дядько Михайло цікавим сусідам, — а гіпс знімуть, захоче — піде назад. Усі півтора місяця, поки Валя не могла виходити на вулицю, Михайло сам прибирав двір, бігав до магазину за продуктами і до аптеки “Валі за вітамінами”. На початку квітня у мене був день народження, мама спекла великий пиріг з яблуками і запропонувала пригостити сусідів.

Я, затиснувши під пахвою ляльку, яку мені купили в цей день, і тримаючи згорток з пирогом, вирушила до дядька Михайла. Зустріли мене привітно і тепло: дядько Михайло подарував коробку цукерок, бабуся похвалила мою ляльку, а Валя зшила на швейній машинці для неї два плаття. Хоч вона і не могла говорити, але зате вона дуже ласкаво усміхалася. А ще Валя виявилася дуже красивою. До цього дня я бачила її тільки в хустці і куртці, а виявилося, що у неї були довгі золотисті волосся, заплетені в товсту косу і гарна, струнка фігура. Дядько Михайло розповів потім мамі, що Валя дуже добре шиє на старенькій швейній машинці різні речі.

Мама принесла їй блакитний відріз і Валя, знявши з мене мірки, за два дні зшила дуже гарну сукню. Потім з замовленнями стали приходити інші сусіди, у Валі з’явилося більше роботи, але вона з усіма була привітною і милою. Її роботою всі були задоволені, тим більше, що грошей за добре зшиті речі вона просила небагато. Коли Валі зняли з ноги гіпс, вона почала виходити на вулицю з тростиною. Було вже початок травня, все навколо зеленіло. Дядько Михайло підмітав у дворі доріжки, а Валя сиділа на лавочці і дивилася на нього.

Наприкінці травня я поверталася зі школи додому і, зайшовши вже на двір свого будинку, побачила невелику купу людей. Недалеко стояла велика чорна і блискуча машина.

І тут я почула, як один з сусідів сказав: — Ну, все, Михайле, прощайся зі своєю Валькою. Зараз цей багатенький забере її. Дядько Михайло сидів на лавці та курив. А руки у нього, чомусь, тремтіли. Потім з нашого під’їзду вийшов чоловік у красивому костюмі, сів у чорну машину і поїхав. А дядько Михайло заплакав.

Мама потім пояснила мені, що до Валі приїздив дуже заможний і закоханий у неї чоловік і запрошував її до себе. Але вона не поїхала, а залишилася з дядьком Михайлом.

До Валі потім стали приходити дуже багаті пані, і вона шила їм красиві наряди, а дядько Михайло влаштувався працювати водієм автобуса і іноді катав мене містом безкоштовно.

У квартирі Михайла вони зробили ремонт і купили нові меблі. Тепер в одній кімнатці живе Валентинина старенька мама, а в іншій Валя з дядьком Михайлом. А ще вони купили нову машину. Прошка став дуже красивим і товстим. Можливо, тому, що тепер він не ходить на вулицю, а весь час спить на дивані. Дядько Михайло сказав, що це Валя попросила не відпускати Прошку у двір, бо його можуть собаки покусати. Я запитала у мами, як же Валя могла просити, якщо вона не може говорити? А мама мені сказала, що коли люди люблять один одного, вони розмовляють серцем і їм не потрібні слова.

P.S: а двірником у нас тепер дядько Микола працює. Він хороший. Зробив для дітей пісочницю та гойдалки.