Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, батьки вирішили, що їм потрібна ще одна дитина.

Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, батьки вирішили, що їм неодмінно потрібно ще одна дитина. Вся відповідальність за брата та домашні справи лягла на мене. У мене не вистачало часу на уроки, і мене сварили за погані оцінки. Але найгірше було попереду: “Доки твій брат не закінчить школу, навіть не думай про хлопців!” – суворо сказав батько. Я мусила прийняти радикальне рішення.

Коли він народився, мене всі вітали, але мені було не до радості. Не люблю згадувати цю історію, але поділюся з вами.

Мама тішилася, що має дочку, але не через те, що мене любила, а тому що я була безкоштовною доглядальницею. Коли моєму брату, Михайлу, виповнився рік, вона перестала годувати його та пішла на повний робочий день. Бабуся приходила вранці, а коли я поверталася зі школи, вона або засинала, або поверталася додому. Брат залишався під моєю опікою. Він дуже тоді плакав, а я не могла його заспокоїти.

У мене не було часу для себе. Я мусила змінювати йому одяг, мити та годувати, готувати завжди свіжі страви. Якщо батьки поверталися ввечері і бачили брудний посуд чи невипрасуваний одяг, вони починали лаятися, що я ледащиця та паразит. Зазвичай я йшла робити уроки, бо раніше у мене на це не було часу. У школі мені не йшло добре. Учителі жаліли мене та ставили “трійки”, за що мене ще більше сварили.

– Пральна машина пере, посудомийка миє, а ти що робиш цілий день?! Про вечірки, мабуть, тільки й думаєш!

Батько кричав на мене, а мама слухняно кивала головою. Було таке відчуття, ніби вона забула, як це сидіти з неспокійною дитиною, виконуючи хатні справи.

Пральна машина пере, я згодна. Але її треба увімкнути, а потім розвісити весь одяг та випрасувати вчорашній. Мені не дозволяли вмикати посудомийку вдень – вона споживала багато електрики, і посуд для дітей я мусила мити тільки вручну. Щодня я повинна була мити підлоги, адже Михайлик був дуже активний, повзав і багато ходив.

Трохи легше стало, коли мій брат пішов до дитячого садка. Батьки наполягали, щоб я забирала його та годувала після мого повернення. Завдяки цьому я мала принаймні кілька годин після школи для себе. Я взялася за навчання і закінчила школу без “трійок”.

Я мріяла вступити на біологічний факультет. Це була єдина наукова галузь, яка мене цікавила і яку я засвоювала швидко, але мої батьки не підтримали мій вибір.

– Вищий навчальний заклад знаходиться в центрі міста, туди їхати півтори години. А назад коли? Мику потрібно забирати, а потім доглядати за ним. Не вигадуй!

Мої батьки були непохитні, тому місце для подальшого навчання обрали мені. Найближче до дому була професійна кулінарна школа, де я вчилася на кондитера. Ледве пам’ятаю перший семестр – я була, як це модно зараз казати, пригнічена. А потім включилася. Полюбила пекти торти, робити печиво і різні десерти.

З другого курсу я знайшла підробіток – у вихідні працювала у кав’ярні неподалік дому. Спочатку батьки нарікали, що мене немає вдома, але я відстояла цей особистий час. Коли закінчила школу, мене прийняли на повну ставку.

Незабаром до нашої кав’ярні прийшов новий шеф-кухар. Пізно вечорами ми почали зустрічатися, і мої батьки знову почали кричати і лаятися. Кілька разів батько приходив до мене наприкінці зміни, щоб я не ходила гуляти з хлопцем. Одного разу вони організували родинну зустріч.

Запросили бабусю, тітку та її чоловіка. Поставили мене посеред кімнати і почали казати, щоб я забула про хлопців, прогулянки та всілякі розваги.

– Звільнишся з роботи в кав’ярні! – сказала тітка. – Я домовилася про роботу в школі Михайла, будеш помічницею кухаря.

– Найкраща новина на сьогодні! – радісно вигукнула мати. – Михайло завжди буде під наглядом, до того ж можна буде відразу йти додому після обіду. Допомагатимеш нам.

Покинути роботу в кав’ярні, де мене цінували, платили, де мені все вдавалося і де працював мій хлопець? Я уявила життя, яке мене чекає – сумна шкільна їдальня зі слизькими котлетами та липкими макаронами, вечорами робота вдома і життя, присвячене Михайлові.

– Доки твій брат не закінчить школу, навіть не думай про хлопців – суворо сказав батько.

Наступного дня я розповіла все своєму хлопцю, і ми придумали план. Він давно хотів відкрити власну кав’ярню, збирав гроші, але цього було недостатньо. Тому потрібно було шукати інвесторів або брати кредит у банку. Вдома я сказала, що мушу відпрацювати ще два тижні. Батьки погодилися дочекатися закінчення мого строку.

На жаль, ми так і не змогли отримати кредит, але знайшли нову роботу. Знайомий мого хлопця працював адміністратором у великому ресторані і запропонував йому новий проект, що відкрився у Львові. Він поїхав на співбесіду і вмовив шефа, щоб той поспілкувався зі мною по Skype. Коли я розповідала про себе, мій коханий запросив їх скуштувати десерти, які я приготувала – привіз їх у переносному холодильнику.

Останній день на роботі я пішла раніше. Я побігла додому за півгодини до повернення когось, швидко зібрала свої речі у валізу, взяла документи та заощадження, і рушила потягом до Львова.

Тепер у мене є власне життя, яке я присвячую тим, кого сама оберу, а не тим, до кого мене примусили.

Люблю свого брата і справді сподіваюся, що колись ми матимемо добрі стосунки. Також не відчуваю ненависті до батьків, але я знаю, що доки я б жила з ними у тій самій квартирі, а навіть у тому ж місті, я б залишалася під їх впливом. Я не досить сильна, щоб захистити себе. Тому мусила втекти. Сподіваюся, що у нашому новому місті все складеться, і ми будемо щасливі.