«Коли своячка закохана, дитина знову на нашій відповідальності»

У липні, як завжди, я з дітьми поїхала на дачу до батьків. Чоловікові з відпусткою не пощастило — лишився вдома, по господарству, як то кажуть. Усе було звично та спокійно, доки я не повернулась… і не виявила в себе вдома несподівану «гостю». Замість тиші — дівочий сміх, замість домашнього затишку — сушіння білизни, косметика, чужі капці в коридорі. На кухні — племінниця чоловіка, шістнадцятирічна Марічка. Сидить, ніби вдома. Чоловік, явно спійманий на гарячому, одразу підняв руки:

— Вибач, кохана… Не хотів тебе турбувати. Зараз усе поясню.

Я вже тоді здогадувалася, звідки ноги ростуть. Марічка, донька його сестри Насті, у нас уже гостювала. Зазвичай, коли в Насті починалася чергова «романтична зустріч» чи «термінова відрядження», донька опинялася у нас. Ми не заперечували — розлучена жінка, молода, має право на особисте життя. Але завжди це були одна-дві ночі. А тепер… Марічка заїхала, як тільки ми з дітьми вирушили на дачу, і досі навіть не збирається повертатися до матері.

Уявіть: двокімнатна квартира у спальному районі Чернігова, п’ятеро людей — ми з чоловіком, двоє невгамовних синів і шістнадцятирічна дівчина, вже не дитина, але й не доросла. Дитяча — 12 квадратів, наша спальня — трохи більше. Перебитися день-другий ще можна, але жити так — катування для всіх.

У ванній — сушиться білизна Марічки: мережива, тоненькі бретельки, усе на виду. У мене хлопці підростають, вже помічають жіночу красу, і я точно не хочу, щоб їхнє перше захоплення пов’язувалося з білизною племінниці. Зауваження я зробила чемно. Марічка без суперечок усе прибрала, навіть вибачилася. Треба сказати, сама по собі вона непогана дівчина — допомагає, ввічлива, чуйна. Але це все до тих пір, поки розумієш: вона — тимчасова. А тут… термін проживання невідомий.

Я підійшла до чоловіка:

— Сержу, а вона до початку школи поїде? Чи ми новий навчальний рік теж з «квартиранткою» розпочинаємо?

Чоловік лише знизав плечима:

— Не знаю… Настя мовчить.

Ось тобі й відповідь. Мати, виявляється, цілком віддала доньку на нас, аби влаштувати власне кохання. На що живе Марічка, чим харчується, що робить увечері — її не цікавить. А ми? А ми мусимо викручуватися, щоб не образити, не вигнати, не показати дівчині, що вона тут — зайва.

Я вирішила не спалахувати одразу. Вранці подзвоню Насті, спокійно все обговоримо. Але варто було їй почути тему розмови — дзвінок обірвався, і більше я не змогла додзвонитися. Трубку скидає одразу, короткі гудки, і, мабуть, мій номер уже в чорному списку. Приїхати до неї? Вона живе на іншому кінці міста, і я впевнена — двері не відкриє. Все було цілком зрозуміло.

Тоді я зітхнула і сказала чоловікові:

— Любий, вирішуй питання зі своєю сестрою. Мене вона слухати не хоче.

Він лише похилив голову:

— Схоже, і мене теж… Але куди ж Марічку? Ми ж не виженемо дитину?

Ні, звичайно. Марічка росла без батька, матеріної турботи теж не багато бачила. Ми все дитинство їй допомагали: на дні народження — гарні подарунки, на свята — сукні, на Новий рік — телефони. Ми завжди були поруч. Але ми не її батьки. Ми — родичі. І якщо тимчасово прихистити — це одне, а ось жити разом місяцями… Ні. Це вже зовсім інша історія.

А Настя? Вона насолоджується новим романом. Десь у ресторані, десь у кіно, десь, можливо, на вихідних у чоловіка. Їй добре. Марічка — з нами, а отже, проблема вирішена.

І що тепер? Взяти Марічку за руку, відвезти назад і лишити під дверима? Жорстоко. Але й так жити — неможливо. Ми з чоловіком не підлітки, щоби ділити спальню з третьою людиною. Діти й так нервуДовелося зателефонувати до соціальних служб, щоб знайти вихід із цієї безвихідної ситуації.