Коли вони зустрілися, жодна іскра не спалахнула і жодних почуттів не виникло.

Коли Петро познайомився з Дарією, між ними не виникло жодної іскри, вони не запалилися взаємними почуттями, і пізніше, побачивши одне одного, не відчували душевного хвилювання. Просто одного разу так сталося, що провів її Петро з танців, не проводити було б незручно, розбилися всі по парах, і так вийшло, що залишився він з Ларискою. Потім він декілька разів заходив до неї, просто поспілкуватися. Дівчина вона була зовні приємна і найважливіше – душевна та спокійна. А потім друзі і близькі стали жартома питати: «Коли весілля?» А батьки серйозно радили Петру свататися.

Так вони і одружилися. Жили як усі в селах, багато працювали, про почуття одне до одного роздумувати не було коли. Їхній єдиний син Сергій лише радував, спочатку навчанням у школі, потім в інституті, згодом зустрів хорошу дівчину, і почалися передвесільні клопоти. Дарія схвалила вибір сина, Оксана їй дуже сподобалася. Як будь-яку матір, її турбувало це питання, і тепер вона могла нарешті з полегшенням зітхнути. Але біда нагрянула звідки не чекали.

Весілля йшло повним ходом, зала ресторану була повна гостей, музика лунала з колонок, столи ломилися від їжі. Дарія сиділа абсолютно щаслива, розм’якшена і трохи втомлена. Вона дивилася на ошатний натовп, на дітей, які бігали за повітряними кульками, на весело танцюючу молодь і була щаслива. Серед танцюючих вона побачила свого чоловіка, той енергійно відтанцьовував перед якоюсь яскравою блондинкою, а та, вип’ячуючи груди, намагалася зачепити його, при цьому весело всміхаючись. «Отже, розтанцювався старий…» — подумала вона.

Тут пригасили світло і зазвучала повільна композиція. Молоді закружляли в центрі зали, і Дарія забула про все, промокаючи очі серветкою. Які ж вони красиві! Оксана ніжна і тендітна, вся в білих мереживах, тоненькими ручками в рукавичках обвиває шию Сергія. Той майже на голову вищий за наречену, височіє над нею, наче скеля, дбайливо обіймаючи…

У цей момент її погляд впіймав серед танцюючих Петра. Блондинка буквально висіла на ньому, вони повільно тупцювали на місці, і вона щось жваво шепотіла йому на вухо, час від часу сміючись і театрально закидаючи голову, не забуваючи кокетливо стріляти очима. Поряд із Дарією сиділа її родичка, вона спритно заштовхуючи в рот салат, одночасно видала відому інформацію: «Це Оксанина колега з роботи, Марина звати, незаміжня, трохи молодша за тебе. Іди настукай їм по голові, що дивитися-то. Я підтримую, якщо що!»

«Будь тобі, — відповіла Дарія, — не псувати ж весілля Сергійка цими справами! А з Петькою я вдома поговорю». Настрій був зіпсований, увесь вечір Петро не відходив від Марини. А та явно була не проти, розчервоніла і весела, вона танцювала як заведена, скинувши туфлі й постійно витираючи піт із чола. Дарія навіть позаздрила такій невгамовній енергії.

Вдома розмова була короткою. «Ну, випив зайвого, подумай, — сказав Петро, — потанцював з жінкою, то що такого? Свято ж!» Але те, що сталося, залишило важкий слід у душі Дарії, чоловік їй відкрився з якоїсь невідомої та неприємної сторони. Образ блондинки з волоссям, що прилипло до вологого чола, і кокетливою посмішкою постійно стояв перед очима.

Петро став дбайливим батьком: «Збери гостинці, відвезу дітям у місто», — часто говорив він. «Ти їм набрид вже! Дай їм удвох побути, наше дло тепер осторонь!» — відповідала Дарія. Але той збирав варення та соління і віз їх у місто, благо їхати було недалеко.

Коли Оксана й Сергій були у них в гостях, Дарія ненароком спитала, чи не набрид їм батько своїми візитами. «А чому набридати, — відповів Сергій, — він гостинці завозить і навіть у дім не заходить, їде далі по своїх справах!»

Коли Дарія запитала чоловіка, які у нього «справи» в місті, той не став приховувати. Так, у нього з Мариною стосунки. Чому так склалося? Тому що вона жінка — феєрверк, свято, ураган! Між ними все іскрить, вони можуть посваритися і помиритися кілька разів за вечір, такого накалу пристрастей йому навіть і не снилося. Таку жінку він шукав усе життя, між ними літають флюїди і посуд! Вона — чистий вогонь, а Дарія — стояча вода!

Він пішов від неї, звільнився з роботи, де проробив двадцять років, і виїхав до міста до своєї Марини. Наче камінь поклали на груди Дарії, так тиснула на неї образа. Скільки сліз було виплакано, скільки думок передумано. На щастя, Сергій та Оксана постійно приїжджали підтримати її та допомогти по господарству. Вони були єдиною розрадою.

Ночами вона довго не могла заснути, дивлячись у темряву, задавала собі безкінечні питання. Що вона зробила не так? Чому раптом стала непотрібною? Чим краще ця жінка? Виявляється, треба було поводитися інакше, бути темпераментною та емоційною. Метати в чоловіка посуд, а потім гаряче миритися. А вона — стояча вода, спокійна, покладиста й розважлива. Іншою вона бути не може, точніше може, але це буде притворство. А безкінечно притворятися не можна, значить не варто було взагалі пов’язувати своє життя з Петром. Але хто ж знав, що вони не підходять одне одному? І не було б цього шлюбу, не було б і Сергія… Питання роїлись у її мозку і, зрештою, вона провалювалась у рятівний сон.

Вона відкрила очі, коли було ще темно, на вулиці лив дощ упереміж зі снігом, було чути, як краплі стукають у залізний дах. Сусід заводив свою стару машину, вона скрипіла і чхала, не хотіла ніяк їхати. Цей звук довгий час означав для неї початок нового дня, коли вона вставала і гріла сніданок, будила чоловіка. Ось і зараз вона вибралася з теплого кокона ковдри і раптом завмерла. Їй не потрібно вставати, чоловіка нема, а вона у відпустці. З насолодою забравшись назад під теплу ковдру, вона вперше подумала: «Як добре, що його нема…» І миттєво заснула.

Петро завжди боявся протягів, йому постійно здавалося, що з-під дверей дме, а від вікна тягне холодом. Тому обідній стіл стояв у найзахищенішому й темному кутку, де жоден протяг не міг дістатися до нього. Дарія ухопила край стільниці і потягла, стіл з гуркотом поповз у бік вікна, лише чашки злякано дзвеніли, а ніжки протестуючи скрипіли. Вона встановила стіл у самого віконця, і тепер за обідом насолоджувалася видом на сад. Щоправда, сад вже давно скинув своє листя і був сірим і неприємним, лише вітер ворушив кілька грон горобини, що яскравою плямою розбавляли похмурий пейзаж. Але Дарії все подобалося. «Як добре!» — думала вона, дивлячись, як сніжинки обережно лягають на гілки, наче прикрашаючи їх тонким мереживом.

Коли сніг покрив усю землю рівним і щільним шаром, Дарія дістала з горища пилюжні лижі. Уже багато років у неї не вистачало часу на це маленьке задоволення. Як приємно ковзати по білому полотну, давно забуте відчуття. Вона й забула, з яким звуком палиці впиваються в лід і як сніжна пудра блищучи осипається з ялинових лап. Втомлена і задоволена вона повернулася з прогулянки.

Дарія щедро плеснула олією в сковорідку, воно розтеклося, шиплячи й лопотячи, Петро ненавидів соняшникову олію, його нудило від одного вигляду. Вона усміхнулася, насипаючи в сковороду картопляні часточки. Приїхали Сергій і Оксана, заставши матір за вживанням картоплі. «Батько збирався приїхати…» — сказав Сергій. Він здивувався, прочитавши в очах матері переляк і невдоволення. «За зимовими речами», — договорив він. «Фух, налякав, — усміхнулася Дарія, — проходьте, приєднуйтесь! Така смакота!» Вона пустила смажений картопляний шматочок собі в рот і солодко зажмурившись сказала: «Як же добре!»