Коли все виглядає інакше, ніж є насправді

Олена поверталася додому в автобусі з роботи, притуливши голову до скляного вікна. За шибкою струмками котилися дощові краплі, розмиваючи світ у відблисках вуличних ліхтарів. «Немов моє життя. Все неясно, все хитке. І від цього трішки страшно». Вона заплющила очі. Під віями затремтіли сльози.

«Оце молодь! Сидять, ніби нікого кругом нема. А старші стоять», — вирвалося над нею жіночим голосом, грузим від злости й образи на весь світ.

Олена підвела повіки й побачила навислу над сидінням огрядну жінку з лицем, зморщеним невдоволенням. Її погляд свердлив Олену, немов двома шурупами.

«Сідайте, будь ласка», — промовила вона, підводячись.

«Та я й сяду, якщо вже попросили. Інакше ж ніколи не поступилися б», — буркнула та й гукнулася на місце, змусивши автобус хитатися.

Олені ледве вдалося промаячися між нею та спинкою сидіння. Біля дверей вона чула, як жінка воркоче про «невідповадних дітей», і кілька голосів їй підтакували. Знайшла собі союзників.

«Мабуть, у неї ще гірше, ніж у мене. Тому й зла така», — подумала Олена.

«Ви виходите?» — раптом почулося позаду.

Олена обернулася й впізнала Марію, свою шкільну подругу.

«Оленко! Невже це ти?»

Вона не встигла відповісти — двері зі скреготом розчинилися, і натовп виніс їх обох на зупинку.

«Як же я тобі рада!» — промовила Марія, сяючи.

Виглядала вона свіжо й щасливо, мов після довгої відпустки. Вхопила Олену під руку. «Не сподівайся, що я тебе відпущу, поки не розповіси усе».

«Я теж рада», — без усмішки відповіла Олена. «Але запросити тебе додому не можу».

«І не треба. Ходімо до мене… точніше, до моєї мами. Я вийшла заміж, тепер живу в іншому районі. Завітала до неї в гості», — пояснила Марія вже на ходу.

«Мар’яно, я справді не можу», — зупинилася Олена.

«Навіть не слухаю! Знаю я твої „наступного разу“ — чекатимеш ще сто років. Ходімо, хоч на півгодини», — благаюче простягнула руку подруга.

«Добре, але ненадовго», — здалася Олена.

«Що, вдома сім’я чекає?»

«Донька й чоловік».

«А я вже й не знала, що й подумати. Почекають. Приходь», — рішуче сказала Марія й потягла її за собою, мимо її будинку, далі у глухий провулок.

«Мамо, дивись, кого я привела!» — урочисто оголосила вона, входячи в кухню.

Мати Марії, побачивши Олену, радісно схлопала в долоні. У школі дівчата були нерозлучні, але потім життя розвело їх. Марія намагалася зустрічатися, дзвонила, але Олені було не до того.

Вона закохалася без пам’яті. Кожен день слухала матчині попередження: «Що ти в ньому знайшла? Боксер. Яка ж це професія — бити одне одного? Вечно зламаний ніс, а то й інвалідність…»

Маріїна мати заторилася біля столу, виставляючи чашки.

«Мамо, дай нам поговорити», — попросила донька.

«Звичайно, я все розумію», — та вийшла.

«Тепер розповідай. Я відразу побачила, що в тебе проблеми», — схилилася Марія. «Може, зможу допомогти?»

Олена не планувала виливати душу, але підла подивилася на неї так щиро, що слова полилися самі.

«Ти таки вийшла за свого Івана? Пам’ятаю, як ти за ним сохла».

«Так. З мамою через нього постійно сварилися. Знаєш, вона завжди ставила мені тебе за приклад. Казала, що ти в житті влаштуєшся гарно, бо розсудлива. А мене називала “тургенєвською панночкою”», — без образу додала Олена.

«О, дізнаюся Тетяну Миколаївну», — усміхнулася Марія. «Вона ще в школі викладає?»

«Так». Олена вперше сьогодні посміхнулася.

Марія — білявка з витонченими рисами, струнка, трохи вища за подругу. А Олена — круглолица, з русявими кучерями й наївними блакитними очима. Справжня «тургенєвська панночка», що вірила у вічне кохання й була готова заради нього на все. Та зараз її погляд згас, а обличчя змарніло.

«Спочатку все було добре, але на відбіркових до чемпіонату Іван отримав травму голови. Інсульт…» — Олена махнула рукою. «Лікарі взагалі не давали прогнозів. Який там спорт. А я вже була вагітна. Не знаю, як виносила».

Потім народила, і з дитиною на руках виходжувала чоловіка. Якби не мама — не витримала б. Продали машину, потрібні були гроші. Через півроку після пологів вийшла на роботу. Мати сиділа з донькою. Їй уже шостий. Вилитий Іван.

Його відновлення затяглося на роки. Вона вже й не сподівалася, що він хоч ходитиме. Але він подолав. Про спорт, звичайно, довелося забути. А більше він нічого не вмів — тільки битися на рингу. То робота йому не подобається, то освіти не вистачає, то після травми не беруть. Дуже переживає, що не може забезпечувати сім’ю. Став нервовим, замкнутим… — Олена відвернулася, щоб сховати сльози.

«Марія мовчки слухала, а потім обіцяла поговорити з чоловіком, адже його фірма якраз шукала охоронців, і хоч Іван не був уже тим спортсменом, але силу в руках ще мав.