Колись у мене був рудий кіт.

Вже давно це було. У мене жив рудий кіт. Красень, сибарит і веселун. Надзвичайно лагідний і добрий малюк. І як його називали – не скажу, бо в своїй душі я називав його – Сонечко. І як ім’я, і як характер, і як промінчик світла в моєму віконці.
Сам завжди приходив до мене на руки, просив, щоб я його погладив і поговорив з ним. У ті рідкі години, коли я повертався додому, він був моєю єдиною розрадою.
Працював я тоді на двох роботах, рідко з’являвся вдома, що, втім, нікого не турбувало. Моя сімейна доля тоді була непростою.
Тож саме він заміняв мені все, що можна було замінити. І ніжність, і тепло, і увагу я отримував саме від мого Сонечка.
На це ім’я він і відгукувався.
Однієї похмурої осені він захворів. Почав кашляти. А я його до ветеринара не відвів, все думав, що само пройде. Весь час здавалося, що завтра. Ось трохи відпочину і знайду час. Все вважав, що встигну і все з ним буде гаразд.
А Сонечко ліз на руки під час моїх рідкісних появ, притулений, заглядав в очі.
Через пару місяців він пішов. Тихенько так відійшов на Лагідну галявину. Одна з моїх появ стала останньою: просто заснув на руках і більше не прокинувся…
Минуло вже п’ятнадцять років з тих пір, п’ятнадцять довгих років. І коти в мене були інші і є зараз. І любив я їх усіх, і люблю.
Але інколи, а що там інколи, часто приходить до мене уві сні моє Сонечко та заглядає в очі, як тоді. А я намагаюсь пояснити йому і прошу вибачення. І все не можу знайти правильних слів. І всі слова здаються не такими, не те говорю.
Кожен раз згадую це і стає так боляче, так сумно, і так тисне всередині, наче трапилося все лише вчора.
Віддав би я все, щоб повернути час і відвести моє Сонечко до лікаря, щоб він зміг його врятувати. І не можу я пробачити собі. Ніхто не може мене засудити більше, ніж я сам. І все здається, що він би, безумовно, залишився живим.
І знаю я, що тягтиму це до самого кінця, і в останній свій день знову пожалкую, що не врятував своє єдине Сонечко.
Не шкодуйте…
Не шкодуйте, заради Бога, нічого. Нічого, абсолютно нічого для своїх чотирилапих сонечок. Ні любові, ні часу, ні грошей, ні уваги. І якщо для цього треба відкинути всі свої справи, всі свої найважливіші справи.
Тож зробіть це! Зробіть це негайно! Щоб потім не карати себе до кінця свого життя. І не просити темними ночами прощення у тих очей…