Колись у мене жив рудий кіт.

Давно це було. Жив у мене рудий кіт. Красень, любитель комфорту і веселун. Неймовірно лагідний і добрий малий. Як його звали, не скажу. Бо називав я його – Сонечко. І як ім’я, і як характер, і як світло у моєму вікні.

Він завжди сідав до мене на руки сам і просив, щоб я його погладив і поговорив з ним. І в ті рідкісні моменти, коли я приходив додому, він був єдиною втіхою для мене.

Працював я тоді на двох роботах і рідко з’являвся вдома, що, втім, нікого не хвилювало і не турбувало. Моя сімейна ситуація складалася не дуже успішно тоді.

Ну ось він і заміняв мені все, що тільки можна було замінити. І ніжність, тепло, і увагу я отримував саме від мого Сонечка.

На це ім’я він і відкликався.

Однієї невеселої осені він захворів. Почав кашляти. А я не повів його до ветеринара. Все мені здавалося, що минеться. Все мені здавалося, що завтра. От відпочину трохи і одразу знайду час. Все мені здавалося, що обов’язково встигну і з ним буде все добре.

А Сонечко ліз до мене на руки у ці рідкісні моменти та притискаючись, заглядав мені у вічі.

І через кілька місяців він помер. Тихенько так пішов на Зелену галявину. В один із моїх приходів. Просто раптом заснув у мене на руках і більше не прокинувся…

П’ятнадцять років минуло з тих пір. П’ятнадцять довгих років. І коти інші у мене були і є. І любив я їх усіх, і люблю.

Але іноді. Та яка там іноді. Дуже часто у сні приходить до мене моє Сонечко і, залізши на коліна, дивиться мені у вічі. А я намагаюся йому пояснити і прошу вибачення. І все не можу знайти слова. І всі слова здаються не такими, і говорю не те.

І кожного разу я згадую це і стає мені так боляче, і так шкода, і так тисне всередині, наче сталося це тільки вчора.

І віддав би я все, щоб повернути той час і відвести мого Сонечка до лікаря. Щоб він його врятував.

І не можу я пробачити себе. І немає нікого, хто сильніше міг би звинуватити мене, ніж я сам. І все мені здається, що він би обов’язково залишився живий.

І знаю я, що це я буду нести до самого кінця, і в останній свій день знову пожалкую, що не врятував своє єдине Сонечко.

Не жалійте…

Не жалійте, заради Бога, нічого.

Нічого, зовсім нічого для своїх чотирилапих сонечок. Ні любові, ні часу, ні грошей, ні уваги. І якщо для цього треба відкласти всі свої справи. Всі свої найважливіші справи.

То зробіть це! Зробіть це негайно!

Щоб потім не карати себе до кінця свого життя. І не просити темними ночами вибачення у цих очей…