Колишній чоловік пообіцяв сину квартиру за умову повторного шлюбу зі мною

Мені шістдесят років, я живу в Полтаві. Ніколи б не подумала, що після всього, що сталося, через двадцять років повного мовчання, минуле повернеться в моє життя з такою нахабністю і цинізмом. Найбільше болить те, що ініціатором цього повернення став мій власний син.

Колись, у свої двадцять п’ять, я була безтямно закохана. Володимир — високий, чарівний, веселий — здавався мені втіленням мрії. Ми швидко одружилися, і через рік у нас народився син, Артем. Перші роки були схожі на казку. Ми жили у маленькій квартирі, разом мріяли та будували плани. Я працювала вчителькою, він — інженером. Здавалося, що ніщо не може зруйнувати наше щастя.

Але з часом Володимир почав змінюватися. Все частіше затримувався, брехав, віддалявся. Я намагалася не вірити пліткам, закривала очі на його пізні повернення та запах чужих парфумів. Але в якийсь момент все стало очевидним: він зраджував. І не один раз. Друзі, сусіди, навіть батьки — всі знали. А я — намагалася зберегти сім’ю. Заради сина. Занадто довго я це терпіла, сподіваючись, що він одумається. Але одного разу, прокинувшись вночі через те, що він не прийшов додому, я зрозуміла: більше не можу.

Я зібрала речі, взяла п’ятирічного Артема за руку і пішла до мами. Володимир навіть не спробував нас зупинити. Через місяць поїхав за кордон, нібито працювати. Незабаром знайшов іншу жінку і наче викреслив нас зі свого життя. Ні листів, ні дзвінків. Повна байдужість. А я залишилася сама. Мама померла, потім і тато. Ми з Артемом удвох пройшли цей шлях — школа, гуртки, хвороби, радощі, випускний. Я працювала в три зміни, щоб йому нічого не бракувало. Своїм особистим життям не переймалась — не до того. Він був для мене всім.

Коли Артем вступив до університету у Львові, я допомагала, як могла — посилки, гроші, підтримка. Але квартиру купити я не могла — не вистачало. Він ніколи не скаржився. Казав, що справиться сам. Я пишалася ним.

А місяць тому він приїхав до мене з новиною: вирішив одружитися. Радість тривала недовго. Він нервував, уникав погляду. А потім випалив:

— Мам… мені потрібна твоя допомога. Це… стосовно тата.

Я остовпіла. Він сказав, що нещодавно знову зв’язався з Володимиром. Що батько повернувся до України і запропонував Артему ключі від двокімнатної квартири, яку отримав у спадок від бабусі. Але — при одній умові. Я повинна знову вийти за нього заміж. І дозволити йому оселитися в моїй квартирі.

У мене перехопило подих. Я дивилася на сина, не вірячи, що він говорить це серйозно. Він продовжував:

— Ти ж сама… У тебе нікого немає. Чому б не спробувати ще раз? Заради мене. Заради моєї майбутньої сім’ї. Тато змінився…

Я мовчки встала і пішла на кухню. Чайник, чай, тремтячі руки. Все попливло перед очима. Двадцять років я тягнула все на собі. Двадцять років він ні разу не поцікавився, як ми. І тепер повертається… з “пропозицією”.

Я повернулася до кімнати і спокійно сказала:

— Ні. Я не погоджуюсь.

Артем спалахнув. Почав кричати, звинувачувати. Казав, що я завжди думала тільки про себе. Що через мене у нього не було батька. Що тепер я знову руйную його життя. Я мовчала. Бо кожне його слово різало по серцю. Він не знав, як я ночами не спала від втоми. Як продавала обручку, щоб купити йому зимову куртку. Як відмовляла собі в усьому, щоб він їв м’ясо, а не я.

Я не відчуваю себе самотньою. Моє життя хоч і важке, але чесне. У мене є робота, є книги, сад, подруги. Мені не потрібен чоловік, який одного разу зрадив — і тепер повертається не заради любові, а заради комфорту.

Син пішов, не попрощавшись. Відтоді не дзвонив. Я знаю, він ображений. Я розумію його. Він хоче для себе кращого — як і я колись. Але я не можу продавати свою гідність за квадратні метри. Це занадто висока ціна.

Може, він зрозуміє. Може, не скоро. Але я буду чекати. Бо люблю. Справжньою любов’ю — без умов, без квартир і “якщо”. Я народила його з любові. І виростила з любов’ю. І не дозволю, щоб тепер любов стала товаром.

А колишній чоловік… нехай залишається в минулому. Там йому і місце.