Гарний вік Марії Остапівни

Марія Остапівна Кузьменко зустрічає мене на порозі своєї квартири на Осокорках, у капцях з вишитим візерунком і в фартуху поверх шовкової блузи — так, ніби щойно відірвалася від плити заради гостей і зараз повернеться назад. Мені шістдесят три, кажу я їй жартома, коли вона питає, чи не хочу я чаю з обліпихою. «А виглядаєте на менше», — відповідає вона і сміється так, що видно золоту коронку збоку.

Я прийшла до неї не як журналістка, а як сусідка знизу, яка колись позичила сіль і залишилася на цілий вечір розмов.

Марії Остапівні сімдесят один. Двадцять два роки вона викладала музику в школі на Харківському масиві, зараз на пенсії, але щочетверга веде гурток вокалу для таких самих бабусь у будинку культури. У під'їзді про неї подейкують по-різному. Сусідка з другого поверху крутить пальцем біля скроні, коли Марія Остапівна виходить у яскраво-бузковому пальті й з червоною помадою — мовляв, стара, а туди ж. Інша, навпаки, з осудом дивиться, коли та ж Марія Остапівна в буденний день з'являється на лавочці в старому байковому халаті, без жодної прикраси — мовляв, зовсім себе занедбала. У халаті вона просто миє вікна перед Великоднем, і їй байдуже, хто на неї дивиться з двору. А в бузковому пальті йде на день народження онучки в кафе на Позняках, де співатиме тост, і хоче виглядати так, щоб онучка нею пишалась.

На її кухні висить стара фотографія — вона й покійний чоловік Богдан на Говерлі, тисяча дев'ятсот вісімдесят третього року. Через кілька тижнів після сорока днів по Богдану до неї приходила сестра Ганна й сказала: «Тепер, Маріє, одягайся темно, ти ж вдова». Марія Остапівна відповіла: «Я вдова, а не покійниця». Ганна образилась і три місяці не телефонувала. Потім зателефонувала сама, вибачилась.

У нашому дворі є ще одна жінка, Клавдія Сидорівна, років на п'ять молодша за Марію Остапівну. Ходить у спортивних штанах з протертими колінами, волосся не фарбує вже років десять — каже, навіщо, все одно нікому дивитися. Онуки приїжджають раз на місяць, і то ненадовго. На лавочці Клавдія Сидорівна любить повторювати, яка вона стара і нікому не потрібна, хоча по факту молодша за Марію Остапівну і здоровіша. Обидві отримують приблизно однакову пенсію, десь по чотири з половиною тисячі гривень. Тільки одна щоранку варить собі каву в турці, а не розчинну з пакетика, а інша давно перестала готувати собі окремо і їсть те, що лишилося з учора, аби тільки не морочитись.

Одного разу восени, коли в дворі вже облетіло каштанове листя і двірник Микола згрібав його в купи біля під'їзду, Клавдія Сидорівна на лавочці кинула Марії Остапівні: «Та кому ти в цьому віці ці сережки чіпляєш, у труну підеш — там і без сережок обійдешся». Двір затих, навіть Миколина мітла зупинилася. Марія Остапівна не образилась і не сперечалась. Вона зняла з мочки одну сережку — маленьку срібну краплину — і простягла її Клавдії Сидорівні.

— Візьми, — сказала вона. — Приміряй. Може, зрозумієш, що це не для того, кому дивитися. Це для того, хто носить.

Клавдія Сидорівна сережку не взяла. Мовчки відвернулась і пішла до під'їзду, забувши на лавочці в'язання.

За тиждень я побачила її біля перукарні на розі — вперше за багато місяців вона вийшла звідти з підстриженим і трохи освітленим волоссям. Нічого нікому не сказала, просто пройшла повз, ніби так і було завжди.

Марія Остапівна досі веде свій гурток по четвергах. У неї є учениця Валентина, вісімдесяти чотирьох років, яка приходить у капелюшку з вуаллю і співає українські романси хрипкуватим, але живим голосом. А ще Оксана, шістдесят п'ять років: два роки тому продала свою однокімнатну квартиру на Троєщині — не через нужду, а тому що діти виросли, а їй хотілося переїхати ближче до центру, до консерваторії, куди вона тепер ходить на концерти щотижня. Виручила мільйон сто тисяч гривень, орендує студію біля Контрактової площі за дванадцять тисяч на місяць. На заняттях каже, ні до кого особливо не звертаючись: «Вперше в житті витрачаю гроші на себе, а не на те, що начебто комусь належить».

Останній раз я бачила Марію Остапівну минулого четверга. Вона йшла з заняття, у тому самому бузковому пальті, з нотним зошитом під пахвою, і зупинилась біля кіоску купити свіжу газету — не заради новин, а заради кросворда, який розгадує щовечора з чашкою чаю. Продавщиця в кіоску, зовсім молода дівчина, спитала: «Бабусю, вам обов'язково зараз, чи можна завтра занести?»

— Мене звати Марія Остапівна, — відповіла вона. — І мені зараз, дитино, бо завтра в мене вже інші плани.

Вона забрала газету, поправила сережку — ту саму, срібну краплину — і пішла в бік свого будинку, повз лавочку, де сиділа Клавдія Сидорівна вже з акуратно підстриженим волоссям і в новому светрі, якого раніше я на ній не бачила.