Криниця на Вишневій вулиці

Я приймаю пологи в Тиврові вже двадцять шість років, і тому знаю в цьому селищі не тільки обличчя, а й дворі, паркани, навіть те, які груші ростуть за чиїм городом. Того ранку, в кінці серпня, я йшла з чемоданчиком до Ганни Сидорчук — вона мала народжувати другу дитину, і чоловік послав по мене сусідського хлопця на велосипеді ще до світанку. Дорога до Ганниної хати проходила повз стару криницю на розі Вишневої і Молодіжної, і там, як завжди, стояла черга з відер.

Біля криниці я застала Ольгу Данилівну, невістку старого Кузьменка, і її свекруху Марію Тимофіївну. Я їх знала обох — Марія Тимофіївна колись працювала в сільській амбулаторії санітаркою, а Ольга приїхала в село після весілля з Вінниці, звикала важко, але прижилася. У руках у Марії Тимофіївни був складений учетверо папір, і вона тримала його так, наче боялася, що вітер вирве й понесе через город до сусідів.

— Ти мені скажи прямо, — говорила Марія Тимофіївна, і голос у неї був не той, до якого я звикла за роки, коли вона розносила по хатах вакцини, — ти забрала майстерню на своє ім'я, чи ні?

Ольга поставила відро на цямрину, і вода в ньому ще хиталася.

— Не забрала. Степан сам переписав. Це його право, він там власник.

— Він мені казав, що то буде на онука. На Тараса. Коли підросте.

— Тарасу три роки, Маріє Тимофіївно. Комусь же треба вести справи зараз, поки виросте.

Я стояла трохи осторонь, чекала, поки жінки наберуть воду, бо поспішала до Ганни, але зупинилася — не з цікавості, а тому що бачила: Марія Тимофіївна бліда, а в її віці мені такі сцени на вулиці не подобаються. У селі кожен знав історію тієї автомайстерні на в'їзді в Тиврів — Степан, син Марії Тимофіївни і чоловік Ольги, побудував її сам, руками, після повернення з заробітків у Польщі. Двоє наймитів, яма для ремонту, шиномонтаж — усе стояло на його плечах дев'ять років.

— А ти хоч розумієш, — Марія Тимофіївна розгорнула папір, — що там написано? Дарча. На тебе. Не на онука, не навіть на сина мого — на тебе одну.

— Розумію. Бо це я тягну документи, коли він у рейсі. Це я плачу за оренду землі під майстернею. Він сказав — так надійніше.

— Надійніше для кого?

Тут якраз під'їхав на своєму старому "Москвичі" сусід Ольги і Степана, Василь Гнатович, він жив через два двори і возив на базар у Жмеринку молоко й сир. Побачивши жінок біля криниці з таким виглядом, він не вимкнув двигун, тільки прочинив вікно.

— Доброго ранку, — сказав він обережно, наче перевіряв, чи можна взагалі говорити. — Марі Тимофіївно, вам додому підвезти?

— Не треба, Василю, я ще постою.

Він знизав плечима і поїхав далі, і я подумала тоді, що це, мабуть, не перша його спроба виїхати з цього двору повз чужу сварку — люди на такій вулиці звикають не втручатися, бо завтра тобі теж потрібно буде позичити в сусіда драбину.

Марія Тимофіївна склала папір назад учетверо.

— Я двадцять два роки в цьому селі старша в родині. Мене питали, перш ніж корову різати. А тепер я дізнаюся про дарчу від листоноші, яка бачила штамп на конверті.

— Я не винна, що вам не сказали одразу.

— Ти прекрасно винна.

Я набрала своєї води й пішла — треба було до Ганни, а пологи, як відомо, не чекають на сусідські суперечки. Народила вона гарну дівчинку, шість годин праці, все минуло добре, і я про історію з майстернею забула на кілька тижнів.

А тоді, вже у вересні, сталося от що. Степан повертався з рейсу до Одеси раніше запланованого — фура зламалась ще під Уманню, і він застав матір у майстерні. Марія Тимофіївна привела туди нотаріуса зі Жмеринки, чоловіка на прізвище Радчук, знайомого ще з амбулаторійних часів, — привела, щоб той на місці, при документах, пояснив їй, чи можна оскаржити дарчу.

Радчук розклав папери просто на верстаку, поруч з розкладеними ключами й старим акумулятором.

— Маріє Тимофіївно, дарча оформлена законно. Підпис Степана Івановича, дата, посвідчення — все на місці. Оскаржити можна тільки одним шляхом: довести обман або тиск при підписанні.

— А я і кажу — тиск. Вона його намовила, поки він у рейсах був.

— Мамо. — Степан стояв у дверях, ще в дорожній куртці, і не підійшов ближче. — Ніхто мене не намовляв. Я сам сюди приїхав, сам підписав, ви ж пам'ятаєте той день — я ще вам дзвонив увечері.

— Я пам'ятаю, що ти дзвонив і сказав "все гаразд, мамо, не переживайте". Це не те саме, що сказати правду.

Степан підійшов і сів на ящик з інструментами, той самий, на якому він сидів дев'ять років, коли перекурював між клієнтами. Довго дивився на яму для ремонту, де під бруском стояла Ольгина машина, загнана туди ще вчора на заміну гальмівних колодок.

— Мамо, я переписав на Ольгу, бо коли я в дорозі, а з майстернею щось трапляється — прорив труби, податкова, оренда, — вирішувати мушу не я. Ви б вирішували? Ви б поїхали в район у чергу стояти?

Радчук зібрав папери назад у течку й тихо вийшов, сказавши, що почекає в машині. Марія Тимофіївна нічого не відповіла синові. Вона взяла зі стіни свою хустку, яку тут-таки й повісила, коли заходила, і мовчки пішла до виходу повз Ольгу, яка саме принесла з дому термос з чаєм для чоловіка.

Про це мені за тиждень розповіла сама Ольга — не як пацієнтка, а тому що ми колись разом вишивали рушники для церкви і лишилися в приятельських стосунках.

А ще за тиждень Марія Тимофіївна сама прийшла до невістки з іншим папером — заявою на переоформлення половини городу за хатою, того, що завжди рахувався "її", на ім'я онука Тараса, у довірче управління до повноліття. Оформили знову ж у того Радчука, за одну поїздку — дорога туди й назад коштувала їй двісті гривень на маршрутці. Степан привіз матері копію документа в конверті, і вона, не кажучи нічого, поклала його не в комод, а в ту саму шухляду, де тримала медаль "За доблесний труд" і фотографію свого чоловіка, покійного тракториста Тиврівської МТС.

Коли я наступного разу проходила повз ту криницю, вже глибокою осінню, вода в ній парувала на холоді. Марія Тимофіївна набирала відро сама, без Ольги, у тій самій хустці з майстерні. Побачивши мене, вона привіталася, як завжди, підняла повне відро і понесла його через город — не поспішаючи, не озираючись, чи хтось запропонує допомогти.