Крила світла

**Ангел**

У паркану залізна сітка, і через неї простягаєтьcя тоненька рученятка до стиглої полуниці. Я вдаю, що не помічаю, й продовжую полоти цибулю.

Доброго дня, тітонько Олю! тоненьким голосом кличе Олесь.

Привіт, сонечко, посміхаюсь я. Іди сюди, допоможеш полуниці зібрати.

Сітка провисає, я піднімаю її нижній край, і до мене в гості заходить Ангел так я зву Олеся. За ним, важко сопучи, пролізає великий пес Бурко, майже вдвічі більший за господаря. Ставлю посеред грядки велику миску. Олесь збирає найбільші й найсолодші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі лопатки, наче крила. Тому й Ангел. Йому пять. Добрий, допитливий.

Олесю, чому мама сьогодні сердилася?

Та так хотіла лавки пофарбувати, а я фарбу розлив, відповідає він. Хотів Буркові будиночок зробити гарним, але банку впустив.

Ну, це дрібниці. Зараз попємо чай і купимо нову.

Мій маленький Ангел без нагадування миє руки й сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. Із усіх частувань вибирає полуницю з молоком і ще теплу пампушку, посипану цукровою пудрою. Над верхньою губою у нього білі солодкі вуса. На килимку біля дверей лежить Бурко. Він тут не вперше, знає правила й терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Пес сумно дивиться на самотню оладку, потім на нас з Олесем: і це все? Я розраховував на більше!.. Ми сміємося, і я ставлю перед ним миску з юшкою. Бурко нас пробачає й не поспішаючи приступає до їжі.

За годину втрьох повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, сонце високо, спекотно. Заходжу переодягнутися, збираю в пакет полуницю й пампушки. На ґанку Олесевого дому сидить бабуся. Вона втратила зір два роки тому. Маленький Ангел ніжно поправляє їй хустку, щоб лежала рівно й гарно, заправляє вибивше пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею знаю, що вона її любить.

На веранді разом з Олесем фарбуємо лавки білою фарбою, а потім з другої банки Буркову будку. Тепер вона буде зелена. Олесь радий, Бурко байдужий.

З роботи повертається Оксана, мати Ангела. Хвалить сина за роботу, запрошує всіх до столу. Олесь бере бабусю за руку й веде в хату. Потім годує її рисовою кашею, акуратно й терпляче. Чай вона пє сама, із карамелькою. По дому пересувається самостійно, знає, де яка скрипить дошка. Оксана працює в придорожньому кафе, за два кілометри від дому. Якщо друга зміна повертається пізно. Вся надія на сина.

Краєм ока спостерігаю, як Олесь упорався з кашею, политі шматком масла. Випивши чашку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. Або навпаки: чоловік, але ще дитина?

Може підмести підлогу, помити посуд, допомогти бабусі одягтися, принести в хату дрова (по дві палички) або воду (маленьким відром). А ще він любить свого пса й іноді гірко плаче, коли мама кричить несправедливо. Може щасливо сміятися, коли купається в річці, а бризки летять високо-високо й блищать на сонці.

Оксана проводить мене до хвіртки. Прошу не кричати на Олеся. Він чоловік, не принижуй його. Бережи. Знайди за що похвалити.

Вона починає скаржитися на важке життя, на сліпy матір, на маленьку зарплату.

А я у відповідь: свій дім, мати поруч, робота є, син-помічник, сама здорова. Вмій цінувати те, що маєш, і не дивись на інших.

Оксана посміхається й махає на прощання рукою.

Мої заняття з Олесем не марні: у пять років він уже вміє читати бабусі «Снігову королеву». А в тихі безвітряні вечори ми йдемо з вудками на річку. Сонце, наче стиглий соняшник, повільно ховається за ліс, відпускаючи останні теплі промені. Хмари, підсвічені знизу, відливають золотом. Навколо тихо, все спочиває від метушні й галасу. Наше спілкування не лякає рибок, і незабаром парочка вже плескається у банці. Вечеря моєму коту забезпечена

Сьогодні до мене завітав Ангел. Він уже дорослий, йому сорок два. Шанований лікар, хірург. Кілька разів на рік відвідує могили матері й бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить до мене. Всі звуть його Олексій Миколайович, але я-то знаю це Ангел! Великий, широкоплечий і дуже добрий. У будь-яку пору року він ставить на стіл кошик із полуницею, сідає на своє улюблене місце біля вікна й щасливо посміхається. Пє чай із теплими пампушками, викурює на ґанку цигарку, а на прощання обіймає мене двома великими, теплими крилами