Кулінарний рай у твоєму домі

Щоденник. Кулінарний диво Оксани

Коли ми з Дмитром увійшли до квартири Оксани, мене обійняв такий аромат, що я ледве не забула, навіщо взагалі прийшла. Пахло свіжоспеченим салом, теплими пампушками, приправами, які ніби грали у повітрі. Я зупинилася на порозі, заплющила очі й глибоко вдихнула — це був запах домашнього затишку, свята та чогось чарівного. А коли глянула на стіл, то й слова завмерли. Там стояли страви, яким місце у музейних вітринах. Чесно, я навіть не знала, з чого почати — милуватися чи братися за тарілку.

Оксана, моя давня подруга, завжди була майстринею біля плити, але сьогодні вона перевершила саму себе. Ми з Дмитром прийшли до неї на вечерю — вона запросила нас «просто так», без приводу, щоб поспілкуватись. Я, звиняючись, очікувала чогось звичайного: ну, салат, може, запечена курка, узвар із паляничками. Але те, що я побачила, виявилося справжнім бенкетом. Стіл ламався від угощень: рум’яна домашня ковбаса із часником, картопля, запечена із кропом, овочі, викладені, як на картині, і пиріг із золотистою скоринкою, від якого пахло яблуками та медом. А ще смажені грибочки — три різні види у маленьких глиняних мисках, і кожен, як з’ясувалося, був окремою історією.

«Оксанко, ти що, шинок збираєшся відкривати?» — видихнула я, не відводячи очей від цього багатства. Оксана лише засміялася й махнула рукою: «Та ну, Іринко, це я просто хотіла вас пригостити. Сідайте, зараз спробуємо!» Дмитро, мій чоловік, який зазвичай мовчазний, вже тягнувся до виделки, але я його зупинила: «Почекай, я спочатку сфотографую, таке треба в інстаграм викласти!» Оксана заплющила очі, але було видно — їй приємно. Вона завжди так — готує з душею, а потім робить вигляд, ніби це дрібниці.

Ми сіли за стіл, і почалася справжня бенкетка. Я спробувала ковбасу — вона танула у роті, з легким присмаком часнику та чогось ще, що я не могла впізнати. «Оксан, що за чаклунство?» — запитала я, а вона з усмішкою відповіла: «Таємний інгредієнт — душа!» Я, звісно, засміялася, але, чесно кажучи, повірила. Бо як інакше пояснити, що навіть звичайний салат із помідорів і цибулі у неї став шедевром? Дмитро, який зазвичай їсть мовчки, раптом видав: «Оксано, якщо ти так щодня готуєш, я до тебе переїжджаю». Ми всі засміялися, але я помітила, що він уже прикидує, як би добрати ще.

Поки ми їли, Оксана розповідала, як готувала кожну страву. Виявилося, вона провела на кухні цілий день, а деякі рецепти дісталися їй від бабусі. «Оцей пиріг, — каже, — бабуся пекла на всі свята. Я тільки медку додала трохи більше». Я слухала й думала: звідки в неї стільки терпіння? Я, якщо чесно, на кухні більше години не витримую. Моя коронна страва — вареники з картоплею, і то, якщо тісто вже готове. А тут — ціла симфонія смаків, і все зроблено з такою любов’ю, що хочеться обіймати господиню.

Але найдивовижніше — це атмосфера, яку створила Оксана. Не тільки їжа, а й увесь її дім, ніби дихав теплом. На столі стояла маленька вазочка із соняшниками, свічки горіли, створюючи затишок, а з динаміків тихо лунала українська народна пісня. Я зловила себе на думці, що давно не почувалася так розслаблено. Навіть Дмитро, який після вечері зазвичай ліз у телефон, сидів, усміхався й розповідав історії зі студентства. Оксана зуміла перетворити звичайний вечір на свято.

Десь між другою паляницею з часником і глиночком меду я запитала: «Оксан, як ти все встигаєш? Робота, дім, а ще й такі вечері готуєш!» Вона задумалася й відповіла: «Знаєш, Ірко, для мене готування — це як молитва. Я вмикаю музику, чищу овочі, мішу тісто — і всі проблеми йдуть геть. А коли бачу, як ви це їсте, розумію, що воно того варте». Я подивилася на неї й подумала: от би мені хоч крихту її таланту й терпіння. Може, тоді б я навчилася ліпити вареники, а не замовити піцу з будь-якої нагоди.

Коли ми вже збиралися йти, Оксана всунула нам у руки глечика з медом і загорнуту в серветку паляницю. «Беріть, — каже, — вдома допитаєте!» Я намагалася відмовитися, але вона наполягла: «Ірин, не сперечайся, я ж для вас старалася». Ми з Дмитром вийшли на вулицю, і я раптом зрозуміла, що цей вечір був не просто про їжу. Він був про дружбу, про тепло, про те, як добре ділитися. Оксана нагадала мені, як важливо іногда зупинятися, збиратися разом і радіти моменту.

Тепер я думаю, що треба запросити Оксану до нас у гості. Але вже панікую: що я їй подарую? Мої вареники явно не дотягнуть до її рівня. Може, замовити бануш і зробити вигляд, що сама готувала? Жартую, звичайно. Мабуть, попрошу в неї пару рецептів і спробую здивуватиА якщо нічого не вийде, просто скажу: “Оксано, ти кулінарна чарівниця, а я ще тільки вчуся” — і знаю, що вона тільки щиро посміхнеться.