ЛАДОШКА: ІСТОРІЯ НЕПЕРЕДБАЧЕНОЇ СIМ’Ї

**ЛАДОШКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕЗАПЛАНОВАНОЇ РОДИНИ**

Того літа я втекла. Просто спакувала валізу, зачинила двері й пішла до чоловіка. Мені було двадцять два. На прощання мати кинула мені в спину:

— Виблудок! І щоб навіть не думала повертатися, коли принесеш утробою!

Я йшла, стискаючи ручку валізи, і думала: «Дивно, адже ти сама онуків хотіла…» Валіза, бідолаха, нічим не провинилася, але мати штовхала її капцями, ніби це вона була причиною її самотності.

Мені було її шкода — справді. Але жити з нею було нестерпно. Я мріяла піти ще з шістнадцяти. І ось, мрія здійснилася. Я стала зрадницею.

Мати втрапила контролювати, виховувати, читати нотації. Вона намагалася замінити мене сусідами, але ті виявилися такими ж егоїстами, як і я — їдять, але не слухаються. Грюкають дверима. Ідуть собі.

Вона почала хворіти. Хворіти по-своєму — гнівно, маніпулятивно, жалібно. У хід пішли загрозливі паузи в дзвінках, кинуті слухавки, вічний запах валідолу. Я жила з відчуттям провини.

І одного дня зрозуміла: їй потрібна нова «дитина». Новий об’єкт, який буде її дратувати, доводити, виховувати та дарувати відчуття потрібності. Тоді я й сказала чоловікові:

— Завтра їдемо на «Пташинку». Кішку мамі купимо.

Він кивнув. У нього в роті був борщ і олів’є, а коли після студентських пельменів отримуєш домашню їжу, сперечатися неможливо. Він просто жував із вдячністю. Я його виховувала, як мати мене. Коло замкнулося.

У суботню зорю ми поїхали. «Пташинка» зустріла нас сморідом гною, галасом, спекою та вогкістю. Мене відразу закрутило. Спочатку подумала — від голоду: я тоді худнула, як усі «розумні» дівчата, пила кефір замість їжі. Але зрозуміла — це не кефір.

Це відчай.

У клітках, ящиках, коробках — продавалася самотність. Гавкаюча, нявкаюча, виюча, пищача. Це було самітництво в плоть. Воно дивилося очима, просило, благало. Голова закрутилася по-справжньому.

Я йшла між рядами й думала: «Відкрити б двері… закричати: “Тікайте! Я їх затримаю!”» Але не зробила. Я йшла похилено, під поглядами сотень приречених істот.

— Поїхали, — сказала я чоловікові.

— Без кішки? — здивувався він.

— Гаразд, оцю, — ткнула в найближчу клітку.

Там сиділа бойова мурло, вся плямиста, зморена, з виразом «Та чого треба?». Продавець сказав:

— 7500 гривень. Це бенгал.

Я не знала, хто такий бенгал. Подумала: чи то порода, чи то образ — на кшталт «Ах ти ж господи!» Ми з чоловіком ледве починали заробляти. Збирали мені на зимову куртку. А тут — 7500 за кішку. Це ціла зима в одній покупці.

— Беремо, — раптом сказала я. І сама собі здивувалася.

— Ти з глузду з’їхала? — зідхнув чоловік. — Любов безкоштовна.

— Але не вся, — відрубала я. — Ця — з документом!

Ми посварилися. І тут під прилавком щось мигнуло. Кошеня. Сіре, лихе, з очима, як дві тарілки. Він вискочив і вчепився мені в ногу.

— Чий він? — запитала я.

— Та нічий. Лишайний, безрідний. Відкинь його, — мотнув плечима продавець.

Чоловік подивився на кошеня й сказав:

— Ось це — тещин варіант. Він виживе в будь-якому пеклі.

Я глянула на нього. Він кивнув. Ми зрозуміли одне одного без слів.

Кошеня згорнулося у мене в долонях, кумедно підібгавши лапки. Воно було невдале, але чарівне. Без паспорта, без документів, але таке… справжнє.

— До мами одразу? — запитав чоловік.

— Ні. Її треба відмити, вилікувати, привести до ладу. А то шпалери в коридорі навіть вона не переживе.

Вдома виявилося — це кішка. Швидка, хуліганка, як ураган. За вечір вона пошкрябала мої колготки, полишила шерсть на светрі чоловіка, відклеїла шпалери й зробила сальто на задніх лапах.

Ми її лікували. Купали, возили до лікаря, вдягали комір від бліх. І дали ім’я — Лада. Скорочено — Ладошка. Бо вміщалася на долоні. Така манюня.

За тиждень Лада перетворилася на повноцінну частину дому. Масажист, будильник, клоун, психолог. Вона муркотіла, як пилосос, коли їла. Спала на спині, розкинувши лапи. Ховалася в білизні та чатувала на нас під ванною.

Прийшов час — везти її до мами. Я написала: «У нас для тебе сюрприз». Ми почали збиратися… і не могли зібратися. Голова боліла, як завжди від того клятого кефіру. А Ладошка скакала по квартирі, весело женучися за власною тінню. У неї були плани на день.

— Лови її, — сказав чоловік, — я не хочу брати участь у зраді.

Ми поїхали. Літо пекло через лобове скло. Ладошка важко дихала, розпласталася на спині й підставила живіт для почісування.

— МамціМи повернули додому, де Ладошка, як завжди, зустріла нас на порозі, немов знала, що ми нікуди не віддамо її — адже дім тепер був там, де вона.