Лише хтось поряд

Ще влітку ця лавка у сквері на Львівській була жвавою: школярі їли морозиво, сміялися, сперечалися про фільми та ігри. Восени сюди заходили робітники у запылених оранжевих жилетках — перекусити, обговорити, хто звільнився, хто одружився, хто втомився. А тепер — лютий. Сірий, крижаний, німий. На лавці — нікого. Лише Марійка. Загорнута в шарф, як у кокон, схована від усього світу.

Вітер зривав з дерев останні замерзлі листки, свистів у вухах, добирався до лопаток. Але вона не рухалася. Сиділа, втупившись у асфальт перед собою. Ніби там, під шарами солі та льоду, була відповідь. Сенс. Або хоча б пауза.

Поруч на лавці — пакет. Від йогурту. Сніданок, ковтнутий на автопілоті, без смаку, без бажання. До прийому у лікаря лишалося сорок хвилин. Іти туди не хотілося. Повертатися додому — тим більше. Їй взагалі нікуди було йти. Вона просто хотіла сидіти. Щоб ніхто не торкався. Не питав. Не дивився.

Учора в поліклініці сказали: «Нічого серйозного. Невроз. Перевтома. Треба відпочити». Лікар говорив із звичною відстороненістю. Медсестра шелестіла паперами. А Марійка сиділа, ківала. Як завжди. Як вдома, як на роботі. І вийшла, не знаючи, куди тепер. Вона більше не відчувала себе всередині життя. Лише зовні. Ніби була по той бік скла, звідки видно, але доторкнутися не можна.

Кожного ранку прокидалася з грудком у горлі та бажанням зникнути. Не померти. А саме — зникнути. Стати невидимою у натовпі, у вагоні метро, у довгих коридорах школи. Щоб ніхто не питав: «Де ти була?», «Чому не телефонувала?», «Чого ти така тиха?»

Вдома — підліток-син. Розмови вкладалися у два слова: «Поїв?» — «Ага». Чоловік — майже мовчить. Мовчить так, що між ними ніби стіна виросла. Сіра, глуха, непробивна. Навіть погляд не прослизне. Вони не сварилися. Просто — перестали. Ніби кохання видихнулось, а на його місці лишилася пустка.

Робота — бухгалтерія у звичайній школі. Ніхто не чіпає. Начебто плюс. Але в цій тиші хотілося кричати. У голос. До хрипоти. До боли.

Поруч хтось сів на лавку. Дід. Не спитав. Просто присів. Пом’ятий пуховик, вінчана шапка. У руках — стара газета, зім’ята, як рукавиці після зими. Він розгорнув її з бурчанням, ніби боровся з вітром. Прочистив горло:

— Промінь сьогодні. До кісток.

Марійка ледь кивнула. Не дивлячись. Вітер справді був крижаним — але справа була не в ньому.

Минуло ще кілька хвилин.

— А ви чого така… — він зробив паузу, — ніби звідси, та й не зовсім?

Вона усміхнулася. Вперше за два дні.

— Я… звідси. Просто нема з ким говорити.

— Так, — кивнув він. — Розумію. Після дружини теж так було. Навколо все є, а нікого поруч нема. Потім наче пройшло. Сам не зрозумів — чи то до пса звик, чи то душа пересохла. А може, навчився розмовляти сам із собою. На лавці — легше.

Марійка повернула голову.

— А скільки ви вже один?

— Років вісім. Спочатку рахував. Потім — перестав. Пам’ятаю тільки її день народження. Свого вже ні.

Вона дивилася на нього. Звичайне обличчя. Зморшки біля очей. Погляд — теплий. Невибагливий. Живий. Як стара ковдра — проста, але рідна.

— А ви кого тут чекаєте?

Він усміхнувся трохи іронічно.

— Нікого. Тут стіни не тиснуть. А вдома — тиснуть. А тут… повітря, люди йдуть, хтось кота виводить, хтось насіння гризе. ІнІноді ціла всесвітня доброта вкладається в прості речі — в молчання, в простір поруч, у те, що хтось просто є.