Лист з незнайомця

— Ось перебирав старі речі, — сказав Тарас Петрович, — та випадково знайшов на горищі писемце…

— А я пам’ятаю, як ти часто писав листи мамі. Особливо на свята, — посміхнулась Оксана, помічаючи нові зморшки на обличчі батька.

— Так, та це ж не мій. Якийсь дивний адрес… Село Зелене. Навіть марка ціла. Та ж у нас у Зеленому ніколи нікого не було!

Тарас Петрович потер потилак, силкуючись згадати, звідки в нього цей лист. Саме тому вже й звернувся по пораду до доньки. І не помилився.

— Тату, пам’ятаєш, ти розповідав, що коли я народилась, влаштувався на пошту? Може, звідти, якщо це взагалі можливо… Бо в Зеленому в нас і справді нікого нема, це точно.

— Гм… — Тарас Петрович втупився у стіну, а за секунду вдарив себе долонею по чолі. — Та я ж дурень старий! Ну звісно. Я ж тоді ногу зламав, а потім і сумку поштову загубив. Ще й догана була, і той мішок мені довелось оплачувати. Вісімсот гривень, досі пам’ятаю.

— Оце так. То виходить, адресат лист не отримав? — зацікавилась Оксана.

— Хто — адресат? — Тарас Петрович насупив брови.

— Ну, той, кому лист.

— А, так це ж вона! — усміхнувся Тарас Петрович. — Лист жінці призначався.

Батько й донька замовкли. Кожен думав своє: Тарас згадував роботу на пошті, один з найважчих періодів свого життя, а Оксана гадала, що ж там всередині. Вона навіть спробувала підсвітити конверт ліхтариком, але через щільний папір нічого не виходило розібрати. І тут Оксана перервала мовчання:

— Може, варто віднести?

— Та куди тепер? — Тарас Петрович миттєво включився у розмову. — Там уже напевно нікого нема. Двадцять років минуло, чи то не виїхали всі давно. Або померли, як то буває.

— А раптом? Давай спробуємо. Так цікаво ж виходить. Може, ти комусь життя змінив! — Оксана акуратно вийняла конверт із рук батька. — Я тебе відвезу. Завтра зранку!

Ранкове Зелене зустріло їх тишею і спокоєм. Оксана з татом проїхали сорок кілометрів, перш ніж дістатися до села. Літня подорож подарувала обом незабутні враження.

Вузькі вулички були незнайомими, але сучасні вказівники допомагали орієнтуватися в лабіринті провулків. Оксана, уважно витріщаючись на таблички, повільно вела машину. Тарас Петрович, сидячи поруч, цікаво роздивлявся місцевість, намагаючись запам’ятати дорогу.

— Ось він, будинок тридцять п’ять, — Оксана пригальмувала біля акуратного дерев’яного паркану з різьбленою каліткою.

На стук вийшла жінка років шістдесяти, з добрими зморшками біля очей і сивиною в темному волоссі. Вона уважно подивилася на гостей, намагаючись зрозуміти, чи знайомі вони їй.

— Добрий день! — голосно сказала Оксана. — Ми до вас із дуже дивною справою. Двадцять років тому вам мав дійти лист, але помилково залишився в нас. Недавно ми його знайшли і вирішили повернути.

Жінка оглянула їх пильним поглядом, у якому читалося явне недовір’я.

— Який лист? — запитала вона насторожено.

Оксана дістала з сумки пожовклий конверт і прочитала:

— На ім’я Ганни Іванівни Шевченко.
— Так, Шевченко Ганна Іванівна — це я, — промовила жінка. — Та я не пригадую, щоб чекала від когось листа. Тим більше двадцять років тому. Хто відправник?

Вона простягла руку за конвертом. Очі жінки швидко пробігли по рядках, але ім’я відправника було їй явно незнайоме.

— Заходьте в дім, — швидко сказала Ганна, відступаючи від калітки. — На порозі такі речі не обговорюють.

Тарас Петрович і Оксана, переглянувшись, увійшли у двір. Тут панувала чистота і порядок, ніби Ганна готувалася до гостей ціле життя.

Не минуло й десяти хвилин, як усі вже сиділи за невеличким столом. Господиня поставила чайник і глиняні чашки.

— Частуйтесь, — коротко кинула вона.

Сівши навпроти, Ганна розкрила невеличкий ножик і акуратно підділа край конверта. Оксана запропонувала:

— Може, залишимо вас наодинці з листом?
— Вам же самій цікаво, що там, — усміхнулася Ганна. — Та й мені, чесно кажучи, не по собі. Не хочу сама читати листа, якого не чекала.

Тарас Петрович із шумом ковтнув гарячий чай. Оксана осудливо подивилась на батька, але господиня цього не помітила. Ганна дістала листа, розгорнула аркуш. Очі її забігали. За мить вона зблідла й осіла на стільці, ледве дихаючи. Лист безсило впав на коліна.

Оксана підскочила, не знаючи, як допомогти. Вона боялась бігти по воду в чужому домі, але плюнула на страх і ринула на кухню.

— Зараз, Ганно Іванівно. Тримайтеся! Я за водичкою! Тату, обмахуй її! — кинула Оксана через плече, намагаючись не спотыкатися. В голові крутилося лише одне: що ж могло бути в тому листі?

На кухні вона ледве знайшла склянку і налила води. Руки тремтіли, коли вона поверталася. Ганна всеОксана передала склянку водГанна випила ковток, глибоко зітхнула і сказала: “Дякую вам обом – тепер я можу спокійно жити далі”.