Матусині таємниці

— Доброго ранку, матусі. Як наші справи? — У палату пологового відділення рано-вранці увійшла приваблива лікарка-акушер. У білому халаті та вишикуваному чепці вона виглядала просто чарівно.

Підійшла до ліжка біля дверей, де лежала молода мати, обернувшись до стіни.

— Коваленко, не вдавайте, що спите. Поверніться на спину. Треба оглянути живіт, — промовила лікарка рішуче.

Коваленко неохоче перевернулась. Оксана відразу впізнала її — вони разом народжували цієї ночі. Лікарка нахилилась, відкинула ковдру, підняла поношену сорочку й обережно промацала живіт.

— Усе гаразд. Скоро принесуть вашу дитину на годування. Готові? — запитала вона, накриваючи жінку й випрямляючись.

Молода мати перелякано розплющила очі.

— Я не буду її годувати, — сказала вона з розпачем.

— Це ще чому?

— Не треба приносити її, будь ласка, — благаюче дивилась Коваленко на лікарку.

— Що за дива, Коваленко? Ти не хочеш бачити доньку? Хочеш відмовитися від неї? — здогадалась лікарка.
Хлопчина кивнула. Лікарка суворо подивилась на неї.

— Давай так. Я закінчу обхід, і ми поговоримо. У тебе є час подумати. — Різко відвернулась і підійшла до Оксани.

— А у вас як справи? — Лікарка схилилась над нею. — Чудово. Другий поліг? Принести малюка?

— Так, звісно, — поспішно відповіла Оксана.

Лікарка дивилась на неї, наче хотіла щось сказати. Потім глянула на Коваленко, яка знову відвернулась до стіни, зітхнула й вийшла.

Коли двері зачинились, Оксана сіла на ліжко й спустила ноги.

— Як тебе звати? — Зачекала, але сусідка мовчала. — Ми разом народжували. Ти трохи раніше мене. Скажи, чому не хочеш бачити донечку?

Хлопчина не відповіла.

— Моєму синові вже п’ять… — Оксана задумалась, а потім раптом спитала:

— Хлопець, її батько… кинув тебе? Аборт було пізно робити? Думаєш, сама не витягнеш? Кажуть, коли Господь дає дитину, то й на дитину дасть. Побачиш. — Оксана говорила до нерухомої спини Коваленко.

— Твою донечку після пологового відвезуть у будинок маляти. Вона ніколи не відчує тепла мами, твого тепла. За нею доглядатимуть чужі жінки. Вона шукатиме матір у кожній, дивитиметься в очі, сподіваючись. Але жінки приходитимуть і йтимуть, бо в них свої діти. А твоя донечка плакатиме й кликатиме тебе.

Потім її переведуть у дитбудинок. Вона все життя шукатиме тебе. Думаєш, забудеш про неї? Викреслиш? Час мине — і ти шкодуватимеш. А якщо її усиновлять, інша жінка стане їй матір’ю…

— Чого ви всі лізете до мене? Не ваша справа. Ви нічого про мене не знаєте! — глухо сказала Коваленко, голос тремтів від сліз.

— Мабуть, не знаю, — погодилась Оксана. — Але просто так від дитини не відмовляються, особливо переживши пологи й почувши її крик. А знаєш, добре, що він тебе кинув. Краще зараз, ніж потім. Значить, слабак, не кохав тебе — не кохатиме й дитину. І з чоловіком можна бути самотньою матір’ю.

Ми з чоловіком одружились на третьому курсі. Державні іспити я здавала з великим животом. НервІ потім, коли вони обоє з Лізою зустрілися знову через багато років, згадали цей день і усміхнулись, бо тепер вірили у щасливці долі, яке починається з найважливішого рішення — любити і бути коханою.