Мені 47, але радість від життя зникла…

Мені 47, але я вже не відчуваю радості від життя…

Насправді жінки працюють не одну, а дві зміни. Спочатку — на роботі, потім — вдома. Ми тягнемо все на собі: намагаємось усміхатися, бути бадьорими, впоратися з дітьми, побутовими клопотами, турботами про літніх батьків. Але настає момент, коли просто немає сил. Ніби ще й не стара за віком, але всередині — нічого не лишилось. Немов піч, яка вигоріла дотла.

Часто думаю: може, пенсію не дарма вигадали? Але чому так пізно? І як на неї жити, якщо навіть за зарплату ледве виживаєш, а відпочити хочеться вже зараз…

Читала чимало історій про те, як жінки «розквітають» на пенсії: вивчають мови, подорожують, знаходять нові захоплення, навіть кохання. Але звідки в них сили? Я справді не розумію.

Мені 47. У мене гарна родина. Двоє синів. Але мені більше нічого не хочеться. Серйозно. Не радію ранкам, не мрію, не будую планів. Єдине, про що думаю вранці — як дотягну до вечора. Може, це наслідки пізнього материнства. Першого сина народила в 35, другого — в 39. Зараз одному девʼять, інший — майже підліток. А я почуваюся старою.

Ранок починається з метушні: сніданок, збори до школи, перевірка рюкзаків, потім робота. Я торгівниця — дзвінки, зустрічі, контракти, постійне спілкування. Навіть коли робочий день скінчився, я не відпочиваю — завжди на звʼязку, бо страшно втратити клієнта. Можуть подзвонити і о сьомій вечора, і о девʼятій — і я відповім, адже раптом це важливо?

А потім — домашні клопоти: перевірити уроки, закинути білизну в пральку, приготувати вечерю, підготувати одяг на завтра, відповісти в шкільний чат, де щодня — десятки повідомлень. То хтось щось забув, то треба здати гроші, то організовують екскурсію. Все на мені.

Не памʼятаю, коли останній раз по-справжньому відпочивала. Дві неділі відпустки за рік — але вони йдуть не на себе, а на те, щоб розібрати завали: щось оформити, комусь допомогти. Після такого «відпочинку» повертаюся на роботу ще втомленішою.

Чоловік у мене є. І він старанний, це правда. Не з тих, що лежать перед телевізором. Допомагає — і по дому, і з дітьми. Але це не рятує. Бо все одно сама тримаю все в голові. Сама памʼятаю про кожну дрібницю. Всередині — безкінечний список справ, який ніколи не закінчується.

А в душі — лише тривога. Втомилася. І грошей не вистачає. Ми не бідні, але й не багаті. Звичайна середня родина. Не мріємо про швейцарські гірські курорти, але навіть поїздка до озера здається розкішшю. Усе дорого. Усе через силу.

На себе немає часу. Є ще літні батьки. Вони не можуть доглядати за онуками — здоровʼя не те. Допомагаю їм, коли виходить. А всередині — почуття провини. Ніби всім потрібна, але себе вже нема. А батьки, до речі, часом виглядають бадьорішими за мене. Намагаюся не показувати їм своєї втоми. Вдаю, що все гаразд. Але всередині — пустота.

Чому я така? Чому інші жінки щасливі, подорожують, сміються, викладають фото з відпочинку? А я — вигоріла. Не вмію відпочивати. Не вмію жити. Немов усе проходить повз.

Скажете — треба розслабитися. Відпочити. Але коли? Навіть у вихідні — клопоти. Коли це закінчиться? Не знаю. Може, це я не така. Може, інші просто знайшли свій шлях. А я… я просто втомилася. Надто сильно.

У вас так буває? Чи це лише в мене?

Життя — не гонка, а дорога. Інколи варто зупинитися, щоб просто подихати. Бо якщо не знаходити часу для себе зараз — потім може бути вже пізно.