«Ми не хочемо тут жити, сину. Повертаємось додому, бо втомилися від розкоші міста»

“Ми не хочемо тут жити, сину. Повертаємось додому. У нас більше немає сил,” — батьки відмовилися від міської розкоші заради рідного села.

“Твої батьки збожеволіли, Олежу? Хто б не мріяв про таке! Велика квартира, їжа завжди готова, усе під рукою. А їм усе не так!” — з роздратуванням промовила Оксана, дружина.

“Обережніше зі словами, Оксанко,” — похмуро відповів Олег.

“Та це ж правда! Вони не хочуть вчитися користуватися технікою, не виходять на вулицю, завжди незадоволені. Чому вони не можуть просто бути вдячними?”

Олег мовчав. Він і сам не розумів, що відбувається. Батьки справді змінилися. Колись жваві, усміхнені, повні сил — тепер блукали по квартирі, наче тіні. Він перевіз їх у місто, вирвав із глухого села, купив усе найкраще — і що в результаті? Сум в очах і мовчання. Невже він помилився?

Переїзд із села вони довго відкладали. Олег умовляв, обіцяв золоті гори. Батьки не продавали хати — та й не було потреби, грошей у сина було досить. Врешті вони переїхали, але їхні душі, здавалося, лишилися там, під вербами на старому подвір’ї.

Іван та Ганна так і не звикли до нового життя. Їм бракувало галасливого двору, сусідів, що заходять “на чай”, городу, запаху землі після дощу. А тут — чужі обличчя, замкнені двері, швидкісні авто і вічна метушня. Навіть машину, яку Олег подарував батькові, той боявся водити — занадто багато знаків, поворотів, незнайомих вулиць.

“Як там наші сусіди?” — зітхала Ганна. — “Напевно, огірки гарно вродили, дощів було багато… А я так і не зварила вишневого варення.”

“Змовкни, серце ниє…” — шепотів Іван, витираючи очі. — “Я щоночі бачу наш дім уві сні. Усе рідне. А тут… тут ми чужі.”

“Ми не хотіли тебе образити, сину. Знаємо, ти старався… Але це не наше. Не можемо ми тут жити.”

“А ти коли востаннє його бачив?” — запитав Іван. — “Він же через дорогу, а забігти — часу нема. А твоя Оксана тільки очима поводить, коли я розповідаю про добрива…”

У цю мить Олег увійшов у дім. Приніс пакети з продуктами, якісь речі. Побачив їхні очі — і зрозумів: час говорити відверто.

“Мамо, тату, що відбувається?”

“Сину… ми їдемо,” — тихо промовив Іван. — “Повертаємося додому. У нас більше немає сил тут жити. Нам важко. Ми тут чужі. У нас там дім, земля, верба над ставком. Тут гарно, зручно… але не по душі.”

Олег мовчав. Він дивився на батьків, на їхні змучені обличчя, на руки, звиклі до землі, до простої праці. Він не розумів — як можна відмовитися від усього, що він для них влаштував? Та сперечатися не став.

“Добре. За тиждень допоможу з переїздом. Ваш вибір — я поважаю.”

“А завтра?” — несміливо запитала Ганна. — “Може, завтра знайдеш час?”

“Завтра — то завтра,” — кивнув син.

Він не міг зрозуміти їх до кінця. Сам-то у селі задихався. А вони, навпаки, там дихали на повні груди. Невже справді: рідне — це не стіни й комфорт, а спогади, запахи, тиша та спів птахів?

Іван і Ганна ожили того ж вечора. ЗбиравВечір настав спокійний, а в їхніх серцях зацвіла надія — вони нарешті поверталися додому.