Минуло два роки, а я досі не отримав ні дзвінка, ні листа від доньки, і мій сімдесятий рік вже не за горами.

Минуло два роки. Відтоді моя донька жодного разу не зателефонувала, не надіслала ані листа, ані слова. Вона більше не бажає мене бачити, а мені незабаром сімдесят.

Моя сусідка, Марія Петрівна, нещодавно відзначила шістдесят восьмий день народження. Вона живе сама, і час від часу я відвідую її — приношу щось до чаю, аби розвіяти її самотність. Марія Петрівна — людина надзвичайно світла, щира, з тонким почуттям гумору. Обожнює розповідати про свої подорожі, про життя. Але про родину вона майже ніколи не згадує. І лише одного разу, напередодні свята, вона розкрила переді мною своє серце.

Коли я зайшла до неї того вечора, вона була не схожа сама на себе. Погляд — без вогню, усмішка — напружена. Я принесла домашній пиріг і солодощі, сподіваючись хоча б трохи підбадьорити її. Ми сиділи мовчки за столом, коли раптом вона сама порушила тишу.

— Минуло два роки… — тихо промовила вона, не відриваючи погляду від чашки. — Донька жодного разу не подзвонила, не надіслала жодного листа… Я сама намагалася привітати її зі святами, але її номер більше не відповідає. Схоже, вона його змінила. Я навіть не знаю, де вона тепер…

Її голос тремтів, як тремтить сухе листя на осінньому вітрі. Тоді Марія Петрівна, важко зітхнувши, почала розповідь.

Колись у нас була щаслива родина. Я познайомилася з Олександром, коли нам було трохи за двадцять. Ми не поспішали з дітьми — спочатку хотіли побачити світ, пожити для себе. Чоловік працював у гарній компанії, часто їздив у відрядження, і я іноді супроводжувала його. Ми багато працювали, але й багато раділи життю.

З часом ми змогли придбати просторину трикімнатну квартиру. Чоловік сам робив у ній ремонт — кожну поличку, кожні дверцята вимірював з особливою старанністю. Цей дім був для нас не просто житлом — це було втілення всіх наших мрій.

А потім, через кілька років, у нас народилася довгоочікувана донька. Чоловік обожнював її, носив на руках, читав казки на ніч, водив до парку. Я тоді думала, що життя вдалося.

Та щастя виявилося недовговічним. Десять років тому Олександр пішов із життя після важкої хвороби. Ми витратили майже всі заощадження на його лікування, але врятувати його не вдалося. Відтоді в домі стало тихо й пусто, немов із ним пішло все тепло.

Після смерті батька донька змінилася. Вона почала віддалятися від мене, частіше ночувала у подруг, потім переїхала на орендовану квартиру. Я розуміла: кожному потрібен свій простір — не тримала її. Бачилися рідко, але підтримували зв’язок. До одного дня.

Два роки тому вона прийшла до мене з проханням. Хотіла оформити іпотеку на власне житло. Попросила мене продати нашу квартиру, купити мені маленьку «однушку», а решту грошей віддати їй на перший внесок.

Я не могла погодитися. Не через жадібність чи егоїзм. Просто… цей дім — остання нитка, що пов’язує мене із чоловіком. Тут усе нагадує про нього: стіни, меблі, запах книжок на полиці.

Я намагалася пояснити це доньці. Але вона слухати не захотіла.

— Тато будував це все для мене! — скрикнула вона. — А ти тримаєшся за стіни, як за кладовище!

Потім грюкнула дверима й пішла. І відтоді — ні дзвінка, ні звістки.

Нещодавно я дізналася через спільну знайому, що вона взяла іпотеку сама. Працює на двох роботах, живе в орендованій квартирі. Дітей у неї немає. Ні сім’ї, ні відпочинку — лише робота, дім, робота.

Я намагалася додзвонитися їй сама. Даремно. Мабуть, вона змінила номер. Моя подруга, яка інколи її бачила, розповіла, що вона виглядає втомленою, схудлою. Але до себе нікого не підпускає.

Я не знаю, як знайти до неї шлях. Як попросити прощення, безвіЯ знаю лише одне: якби він був тут, він би знав, що сказати.