«Минуло два роки. Відтоді дочка не сказала жодного слова»: Вона викреслила мене з життя, а мені майже 70…

Минуло два роки. Відтоді моя донька не написала жодного слова. Вона просто викреслила мене зі свого життя. А мені скоро — 70…

Мою сусідку, Ганну Миколаївну, знають усі у дворищі. Їй 68, живе сама. Іноді я заходжу до неї з чимось до чаю — просто так, по-сусідськи. Вона добра, інтелігентна жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, де бувала з покійним чоловіком. Але про родину говорить рідко. І лише напередодні останніх свят, коли я, як завжди, зайшла до неї з солодощами, вона раптом відкрилася. Тоді я вперше почула історію, від якої дійсно холоне душа.

Коли я увійшла в квартиру, Ганна Миколаївна була не в гуморі. Зазвичай жвава й бадьора, того вечора вона сиділа тихо, дивлячись у одну точку. Я не почала розпитувати, просто заварила чай, поставила печиво й мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, немов би боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:

— Минуло два роки… Відтоді вона жодного разу не подзвонила. Жодної листівки, жодного повідомлення. Я намагалася додзвонитися — номер уже недійсний. Адреси її я більше не знаю…

Вона на мить замовкла. Здавалося, перед її очима промахалися роки, десятиліття. І раптом, немов зламалася якась перешкода, Ганна Миколаївна почала говорити.

— У нас була щаслива родина. Ми з Олексідом одружилися рано, але з дітьми не поспішали — спочатку хотіли пожити для себе. Його робота дозволяла нам багато подорожувати. Ми були дружні, багато сміялися, любили дім, який облаштовували разом. Своїми рука він збудував нам гніздо — просторий трикімнатний у центрі Львова. Мрія його всього життя…

Коли народилася наша донька, Олеся, Олексід немов ожив. Він носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину проводив із нею. Я дивилася на них — і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але десять років тому Олексіда не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витратили все, що було. А потім… тиша. Порожнеча. І серце, наче відірвали від нього шматок.

Після смерті батька Олеся почала віддалятися. Зняла житло, захотіла жити окремо. Я не заперечувала — доросла, нехай будує своє життя. ВонаВона навідувала мене, ми спілкувалися, усе було звично, але два роки тому вона прийшла й прямо сказала, що хоче взяти іпотеку й купити свою квартиру.