На краю безодні…

Між нами безодня…

Оксана довго не могла прийти до тями після розлучення з чоловіком. Вона й так підозрювала, що той гуляє, але дізнатися правду було боляче. Була родина, спільні мрії, плани… А тепер — нічого. Андрій просто пішов, залишивши її саму.

Літня спека поступово згасала, але Оксана не помічала ні сонячного світла, ні шуму міста, ні веселки після дощу. Однієї ночі, коли духота не давала заснути, вона раптом усвідомила: так більше не може бути. Андрій щасливий, а вона не живе — лише повільно згасає.

«Тут усе нагадує про нього, про нас. А нас більше немає. Треба просто поїхати, хоч ненадовго. Але не на південь, не за кордон — там суєта. Потрібна тиша, село. Адже у нас є будинок! Бабусин. Ми всі звідти родом. Там наша сила. Чому ця думка не спала раніше?» — Оксана навіть сіла на ліжку, відчуваючи, як волога сорочка липне до спини.

Бабуся померла три роки тому. Перед цим довго хворіла. Все йшло до кінця. Але Андрій переконав її поїхати до Італії. «За десять днів нічого не станеться», — казав він. Звістка про смерть дістала їх у Неаполі. «Нічого не зміниш. Змінити квитки важко. Повернемося — відвідаємо могилу». І вона знову його послухала. Як завжди.

У мачухи була дача — великий будинок неподалік від міста. Вона давно хотіла продати бабусин дім, але все відкладала.

Раніше Оксана щоліта відпочивала у бабусі. Але після вступу до інституту в село не їздила. І на могилу не заїжджала — тепер уже й не пам’ятала чому.

Від нетерпіння аж долоні засвербіли. Вона взяла телефон, хотіла подзвонити матері, дізнатися про ключі. Але побачивши час на екрані, зрозуміла — пізно, усі сплять. Вона поклала телефон і відкинулася на подушку. Та тепер знала, що робити. Як витягнути себе з цієї безодні болю. Почала уявляти, як збиратиме речі, як зустріне її старий дім… І незабаром заснула.

Вранці подзвонила матері:

— Ну нарешті! Одумалася, перестала думати тільки про свого Андрія. Світ на ньому не сходиться… — матір продовжувала стару розмову.

— Мам, годі. Слова не допоможуть. Де ключі?

— А навіщо шукати? Лежать у тумбочці в передпокої. Заїдь — хоча б побачу тебе. Будинок у порядку. У травні бачила тітку Ганю. Я тобі казала? Ні? Тобі ж було не до того… Ну от, вона на весілля онуки приїжджала. Казала, що дім цілий. Питала, чи продамо. Новоприбулий зять купив би — йому село сподобалося. Може, поїдемо разом?

— Ні. Я сама. За ключами заїду після роботи.

Весь день думки крутилися навколо поїздки. Начальниця, також розведена, слухала її аргументи: спроби заповнити порожнечу роботою не допомогли, треба на час поїхати. Відпустила неохоче, але погодилася.

Ввечері Оксана забрала ключі, зібрала речі. Багато не взяла — раптом не витримає й повернеться.

Ніч пройшла міцним сном. Рано прокинулася, з нетерпінням випила каву, перевірила, чи вимкнено світло, газ і воду, взяла сумку та вийшла.

Місто ще спало. Над дахами сходило сонце. Від хвилювання Оксана підспівувала пісням із радіо.

Дорогу не забула. Будинок стояв на місці. Навіть у дворі хтось скошив траву. Вона вийшла з машини й з головою поринула в тишу. Цвіркуни, птахи, півні — але порівняно з містом тут було спокійно.

У будинку сиро, завішено вікна. Оксана заборонила собі жаліти про приїзд. Принесла води з колодязя, вимила підлогу, розпалила піч. Полум’я гуло — і вона відчула себе переможницею.

Сусіди мимоходом оглядали машину, зазирали у вікна, але заходити не наважувалися — без запрошення не принято.

У будинку стало спекотно. Вона розстелила ковдру, пішла на річку. Вода здавалася чорною й густою. Відійшовши далі, скинула сарафан і з розбігу кинулася в річку.

— А я думаю, хто тут купається? Яка рибина? — почувся за спиною чоловічий голос.

Оксана різко обернулася. Перед нею стояв Микола. Подорослішалий, загартований, але впізнаваний. Її перше кохання. У руці він тримав вудку та рибу.

Серце підскочило до горла. Спогади навалилися з такою силою, що перехопило подих.

Ось чого вона так довго не була тут. Через нього. Колись заради нього хотіла залишитися в селі. Мати не дозволила.

Вона запрошувала Миколу до міста. Він погоджувався, але не приїжджав. Потім бабуся сказала, що він одружився. Після цього Оксана більше не приїжджала. На третьому курсі познайомилася з Андрієм — скоріше зі злості, ніж з кохання.

— Ти сама? Без чоловіка? — запитав Микола.

— Сама. А ти звідки знаєш про нього?

— Я приїжджав. Бачив вас.

— Коли? — Оксана вже згадала.

Вони збиралися на весілля. Андрій зайшов за нею, і раптом вона помітила знайомОбернувшись, вона побачила його посмішку — ту саму, що колись запалила в її серці вогонь, і зрозуміла: іноді доля дає другий шанс, аби ми нарешті знайшли свій дім.