«На межі близькості: дихання та миті»

— Ми на «ти», — тихо промовив у саме вухо Андрій. Марійка відчула його подих на скроні. По шкірі пробігли мурашки…

— Оленко, подивись, чи є ще хтось у коридорі? Хотіла сьогодні раніше піти. У мами день народження, — сказала Марійка.

— Зараз, Марійко Іванівно. — Молоденька симпатична медсестра підвелася зі столу, відчинила двері кабінету та виглянула в коридор. — Нікого нема, Марійко Іванівно. І за записом усі пройшли, я перевірила, — усміхнувшись, повідомила Оленка.

— Добре. Якщо хтось прийде, запиши на завтра чи в сусідній кабінет, нехай ідуть до Наталі Петрівни.

— Ідіть, я посиджу, все зроблю, не хвилюйтеся, — заспокоїла Оленка. — Завідувачка поліклініки у відрядженні, якщо що — я вас прикрию.

— Дякую. Що б я без тебе робила? — Марійка взяла сумку, оглянула стіл, чи не забула телефон, і пішла до дверей. — До завтра, Оленко.

— До побачення, Марійко Іванівно. Ой, поспішіть, ось як уже смерклось, ось-ось дощ піде.

— Так? А мені ще потрібно за квітами зайти. Ну, я побігла, — сказала Марійка, виходячи в коридор.

Вона швидко переодягнулася, дощовик надягала вже на сходах.

— Марійко Іванівно, ви вже йдете? — внизу біля реєстратури її зупинила літня жінка.

— Добрий день. Можете зачекати до завтра? Я спішу, — поправляючи комір дощовика, відповіла Марійка, спрямовуючись до вийМарійка вийшла з поліклініки, і в ту ж мить велика чорна хмара розверзлась дощем, але десь глибоко в душі вона відчула, що цей день ще не закінчився для неї несподіванками.