«На порозі материнства, а в думках — лише салони та вечірки»

Олена Миколаївна сиділа на кухні, дивилася у вікно, де починав сіяти перший грудневий сніг. Серце боліло не від зими чи морозу, а від тривоги — за доньку, за онука, за завтрашній день. Соломія, її єдина дитина, носила під серцем дитину. Вже тридцять восьмий тиждень — ось-ось пологи. А в неї в голові — не про пелюшки та колиску, не про молоко й безсонні ночі. Її думки зайняті манікюром, спа-процедурами, фотосесіями, кав’ярнями з подругами та новорічною відпусткою.

Олена Миколаївна не могла зрозуміти. Як так? Де материнський інстинкт? Де той внутрішній трепет, який прокидається навіть у кішок перед пологами? Де турбота, хвилювання, нарешті страх? Але Соломія думає лише про список салонів краси та розклад, куди вписала… бабусю. Тобто її. Саме їй доведеться сидіти з немовлям, поки молода мама «приводить себе до ладу».

— Мамо, ти ж таки нікуди не поспішаєш. Посиди з дитиною, а я швидко заскочу на укладку й нігті. Я ж маю бути гарною, не в халаті ж фоткатися з малюком!

Олена Миколаївна ледь не подавилася. Донечко, ти кого збираєшся народжувати — дитину чи атрибут для Інстаграму?

Соломія заміжня вже п’ять років. Побралися ще в університеті. Чоловік у неї хороший, спокійний, поважливий. Робота є, квартиру в іпотеку взяли за допомогою родини. Довго не поспішали з дітьми, кар’єру будували, на ноги ставали. І ось — нарешті довгоочікувана вагітність. Бабусі, звісно, раділи. Та виявилося, що майбутня мама підійшла до цього свята життя зовсім інакше.

Спочатку Олена Миколаївна гадала — може, у неї просто період такий. Може, боїться, хвилюється — от і ховається за жартами. Але все стало ясно, коли вона побачила, як донька годинами переглядає сайти з пошуком няні… для новонародженого! Дитина ще не з’явилася на світ, а мати вже шукає, кому б її доручити.

— Соломіє, ти при здоровому глузді? Яка няня? З грудничком ти маєш бути сама! Налагодити режим, годування, прив’язаність! Це ж не кошеня, якому корм сипнув — і справи.

— Мамо, ти просто відстала від життя. У Європі всі з нянею від народження. Мама — це не рабиня. Я теж людина, хочу пожити. Ну подумай, слинг — і поїхали. Зараз усюди з дітьми ходять, життя не закінчується!

Від цих слів у Олени Миколаївни все всередині завмерло. У її молодості народжували рано — у вісімнадцять, у двадцять. Але ніхто не вважав, що це заважає життю. Навпаки — це і було життя. Вночі не спали, з роботи бігли до дитини, на останні гроші купували суміші й дитяче мило. Не було жодних Інстаграмів, не було фотосесій у пологовому. Були любов, страх, відповідальність. І щастя — справжнє, не зігране. А тут…

Усі дитячі речі купували лише тому, що наполягла Олена Миколаївна. Вона з чоловіковою бабусею возили Соломію по магазинах, вибирали коляску, ліжечко, боді. Донька, звісно, погоджувалася, але байдуже — лише б від неї відчепилися. Усе прали, прасували, складали — і робили це бабусі. А донька… мріяла про новорічний відпочинок.

— Ми з подругами думали, якщо все буде гаразд, то першого числа вирвемося хоча б до ресторану? Ну я ж тепер не у в’язниці!

Олена Миколаївна тоді вже не стерпіла. Сказала доньці все — прямо, без пом’якшень. Що так не поводяться. Що материнство — це не шопінг, а велика відповідальність. Що немовля — не іграшка. Що не можна мріяти про фотосесії, поки не пройшли пологи і не почалися безсонні ночі, колОлена Миколаївна глянула на доньку, яка весело спілкувалася по телефону, догоджаючи новій пляшці лаконю для нігтів, і зітхнула, мовчки поставивши на плічку окріп для пелюшок.