Найважливіша Людина

На початку листопада різко похолодало. З неба сипалася дрібна колюча крупа, вітер зривав шапки й розпалював поли пальто. Олеся зраділа, що в неї пальто на блискавці. Та вітер проймав наскрізь, не кажучи вже про ноги в коротких черевиках та тонких колготках. Олеся втулила голову в плечі, стоячи на зупинці, і нагадувала насупиного горобця. А автобуса все не було.

Біля тротуару зупинився іномарк, і водій подав сигнал. Люди на зупинці переглянулися й чомусь усі подивилися на Олесю. Вона підійшла до авто. Вікно опустилося, і Олеся впізнала чоловіка з роботи.

— Сідайте швидше, а то зовсім замерзнете. Автобус ще далеко, — сказав він і посміхнувся.

Олеся, не роздумуючи, сіла на пасажирське місце. У салоні було тепло, і не було чутно завивання вітру.

— Дякую, — промовила вона, влаштовуючись зручніше.

— Та нема за що. Щодня цією дорогою їжджу, а вас ніколи не бачив.

— А я раніше виходжу, просто сьогодні трохи затрималась, — відповіла Олеся.

Богдан давно помітив цю спокійну молоду жінку. Коли заходив у бухгалтерію, вона привітно віталася й знову схиляла голову до паперів на столі. Не пліткувала, не загравала з чоловіками, як інші. Побачивши її на зупинці, він зрадів — цілих п’ятнадцять хвилин вона буде сидити поруч із ним у машині.

Колись і Наталка була такою ж скромною й тихою. Та після весілля її ніби підмінили. Стала вибагливою, дратувалася з будь-якої нагоди. Богдан спершу думав, що вагітність так на неї вплинула. Потім народилася донька, і стало ще гірше. Завжди незадоволена, вона бурчала, що Богдан мало заробляє, що в інших чоловіки як чоловіки, а їй не пощастило. Що подруга Мар’янка купила нову шубу, а Тетянка поїхала на Туреччину…

— Виплатимо іпотеку, і все в нас буде, — заспокоював Богдан дружину.

— До пенсії чекати? — кричала вона, і все починалося спочатку.

Одного разу Богдан ішов додому після роботи вже в темряві. Світло з вікон ледве освітлювало двір. Біля під’їзду зупинився автомобіль, з якого вилетіла жінка, махнула водієві й щасливо засміялася.

За цим сміхом Богдан і впізнав дружину. Йому стало так нудно, що хоча вовком вий. Зрозумів, що причепилася до нього, бо знайшла кращого й заможнішого. Коли зайшов у під’їзд, на сходах ще лунав дрібний поспішний стукіт її підборів, вітав знайомий запах дорогих парфумів.

Скандалу влаштовувати не став. Просто зібрав речі.

— Іди й не повертайся! — вигукнула зі спальні дружина.

Донька кинулася до батька, обняла.

— Тату, не йди!

— Софійко, я не від тебе йду. Я завжди буду твоїм татом.

Дочку він дійсно шалено любив.

У передпокій вийшла дружина, стала в дверях, схрестивши руки на грудях.

— Квартиру не віддам, не сподівайся, — різко сказала вона.

Богдан різко повернувся до неї.

— Я всі ці роки платив іпотеку. Мені теж треба десь жити.

— Нормальні мужики, йдучи, усе дружинам із дітьми залишають, — знизкувала вона.

— А я ненормальний. — Богдан вийшов із квартири.

На суді Богдан мовчки слухав, палаючи від сорому, як дружина звинувачувала його в тому, що грошей не приносить, що в обносках ходить доводиться, що не допомагає, а вона як білка в колесі крутиться. Суддя не витримала й докорила дружині, що на ній надіте брендове плаття та італійські черевички. І шуби у неї теж немає. Розлучили їх швидко.

А ось квартиру розмінювали довго. Дружині не подобалися варіанти, що пропонував ріелтор. Та зрештою вона зупинилася на квартирі з великою кухнею у тому ж районі, а Богдану дісталася крихітна запущена однушка на околиці міста. Після роботи він займався ремонтом, відволікаючись від тяжких думок і не дозволяючи журби роз’їдати душу.

Одного разу не витримав, зустрів Софійку біля школи. Та зраділа, обняла, розплакалася. Серце Богдана розривалося від любові та жалю до доньки. Подзвонив дружині й попросив відпустити Софійку до нього на вихідні хоча б на кілька годин. Думав, дружина влаштує черговий скандал. Та вона несподівано ласкаво погодилася. Це давало їй можливість займатися собою та влаштовувати особисте життя.

Так і привозив доньку до себе на вихідні чи водив у кіно, якщо погода була гарна.

Богдан скоса глянув на Олесю. Вона дивилася перед собою, про щось думаючи. Біля бухгалтерії вона вийшла з машини й знову стримано подякувала, без жеманства та загравань.

Після роботи він чекав її на зупинці й відвіз додому.

— О котрій ви виходите з дому? — запитав Богдан, коли Олеся збиралася вийти.

— Ви мене так розбалуєте. До хорошого швидко звикаєш, — посміхнулася вона й вийшла.

Наступного дня він чекав її біля зупинки. Так і почав спочатку підвНарешті вони всі разом зустріли весну в парку, накрили спільний пікнік, і навіть Софійка, яку Богдан тепер міг бачити частіше, зіграла у футбол з Миколою — якось так само непримушено, ніби вони завжди були однією родиною.