Нашій прихованій історії вже 15 років.

На нашій історії вже 15 років. Я вирішила розповісти її, адже чоловік вже знає, отже можна.

Перед пологами я лежала на підтримці 26 днів — це було справжнє відпочинок перед безсонними ночами. У палаті зі мною була Оксана — 21 рік, симпатична, середнього достатку, живе з батьками, дитина не планована, батько не радий і одруження не пропонує — звична ситуація, і вона не бачила в ній катастрофи, ми про це майже не говорили. Оксана лише сказала, що мамі хочеться онучку, а татові байдуже, кого навчати їздити на велосипеді. Ми багато спілкувалися, потоваришували, їли смачненьке разом.

Одного ранку на огляді лікар спитав у неї:
— Ви не передумали?
— Ні, — голос був твердий.
— Медсестра принесе бланк. За законом у вас буде 6 місяців, щоб змінити рішення.
Я думала про щось, але боялася перепитати. Перед обідом медсестра принесла документи, і Оксана їх заповнила. Голова тріщала від думок, я не витримала:
— Що це таке?
— Відмова.
— Чому?! Ви ж виростете, батьки допоможуть, ви молода, сильна. Як так!?
— Ще народжу! Зараз не час, він мені не потрібен!

І знаєте, голос був холодним…, в ньому не відчувалося горя чи жалю до дитини, не було сліз, вона навіть не відвела погляд, а я все чекала, що вона заплаче — тоді зможу її переконати! Але вона не плакала.
Більше ми не гуляли разом, майже не говорили.
А я почала мріяти, як би забрати цю дитину до себе. Через ніч роздумів, не знаючи, що з її заявою, я вранці пішла до свого лікаря. Розповіла все, і ми пішли до завідувача пологового відділення. Там я знову розповіла. Потім до головного лікаря. Лише тоді я виголосила план:

— Чи можна зробити так, щоб це я народила, а вона… ніби й не народжувала. Я не знаю як, але так, щоб було зовсім моє? Щоб чоловікові та родичам не пояснювати, просто сказати — я народила близнюків, і все! — у мене було сильне багатоводдя, і це здавалося чудовою ідеєю.
Лікарі відкрили роти. Головний лікар закотив очі.
— Що ви, дівчино! Це ж порушення закону! Ви хочете, щоб я пішов під суд через вас?…

— Ну яка вам різниця?! Щось придумайте! Будь ласка! Навіть якщо народимо в різні дати, запишіть потім з моїми пологами! Або ви комусь дитину продасте? — це вже було зовсім неправильно сказано, і ображені медики вигнали мене.
Цієї ночі Оксана народила. Я засмутилася, але вірю, що Господь приготував дитині хорошу долю. Сильно про це не думала, щоб не плакати, і заспокоювала себе, гладячи великий живіт.
Наступного вечора у мене почалися перейми. Народжувала важко. О 6:55 стала мамою Юльки-бусинки.
Одразу після пологів до мене, ще ослаблої після народження, підійшов головний лікар:
— Ви не передумали?
Я не одразу зрозуміла, про що він говорить. А коли зрозуміла, затрясла головою:
— Ні! Ні! Ні! Не передумала!
Так я стала мамою двійнят — Данила та Юлі. Данилка їв жадібно, а Юля лінива була, але вагу набирала)

У головного лікаря я запитала, чим допомогти відділенню. Написав список і сказав:
— Чим більше, тим краще, цього завжди не вистачає.
Чоловіку по телефону про двійнят не казала. Попросила приїхати до нас. Коли він побачив, то не те, що був здивований… — сів на стілець, попросив води, випив і запитав:
— А на УЗД… Хм, а тепер УЗД… це…, ти вже назвала?
— А ти як хочеш?
— Ну ми ж думали Юлею, а тут…, — він раптом встав і заусміхався, немов щось згадав, — Давай як мого діда — Данилом?
Звісно, давай. Я плакала, а він думав — від радості. Так, я і від радості, і від усвідомлення, що обманюю його, що всіх обману через два дні, було страшно.

Я не маю поняття, як вони все це оформили, але все видали правильно від початку — від бірок до виписки з пологового будинку.
21 квітня моїм дітям виповнилося по 15 років. Поїхали відзначати на риболовлю. Данилу подарували спінінг з котушкою, Юлі гірський велосипед. Там я вирішила, що скажу чоловіку, але тверезою боялася реакції, а під випивкою не так страшно. На зворотному шляху в магазині взяла 2 пляшки вина міцніше. Чоловіка здивувала, відповіла “Ну ж свято”. Діти лягли пізно, а я накрила на кухні невелике святкування. Коли з другої пляшки залишилося на дні, розповіла. Ігор слухав, потім сказав:

— Не вірю.
— От тобі і хрест! — кривий п’яний хрест, жах!

Наступного вечора він перепитав:
— Це правда?
— Так, — тепер я не була такою сміливою, голова була опущена нижче плечей.
Ми довго розмовляли, я плакала. Як камінь з душі впав, чоловік мене зрозумів.

— Ну ти… даєш! Данило, Юля, ідіть сюди! — діти підійшли, а я заклякла. — Ваша мама сильна і мудра жінка! Будьте з нею обережнішими, і з тим теплом усміхнувся…