З життя
Наступний крок — за мною

— Оленко Петрівно, ви зовсім з розуму збісилися?! — голос завучки Людмили Дмитрівни різко розтяв тишу методичного кабінету. — У п’ятдесят вісім років хочете піти зі школи? Куди ви подінетесь, скажіть на милість?
Олена акуратно склала методичні посібники у стопку, не підводячи очей. Руки тремтіли, але вона намагалася цього не показувати.
— Подінуся, Людмило Дмитрівно. Якось подінуся.
— Та ви розумієте, що робите? Тридцять шість років у школі! Шанований педагог, діти вас обожнюють, батьки тільки хвалять… А пенсію через два роки отримаєте, гідну! Що ви вдома робитимете?
Олена нарешті підвела голову. В очах стояли сльози, які вона наполегливо стримувала.
— А що я тут роблю? Кожен день одне й те саме. Урок, урок, урок… Перевіряю зошити до півночі, готуюся до занять, ніби сорок років тому не знала цих програм напам’ять. Діти… — вона замовкла, провела рукою по обличчю. — Діти інші стали, Людмило Дмитрівно. Вони мене не чують.
— Дурниці! Учора ж Мар’яна Ковальчук казала, що тільки від вас її Андрійко математику розуміє!
— Розуміє… — гірко усміхнулася Олена. — А на перервах що робить? У телефон уткнувся, як усі інші. Запитаю щось — микає у відповідь. Пояснюю задачу — дивиться у вікно. А вдома сидить до третьої ночі у цих своїх іграх.
Людмила Дмитрівна важко зітхнула, підійшла до вікна.
— Оленко, ну що ви себе накручуєте? Час такий, діти такі… Але вчити їх треба! Хто, як не ми?
— Не знаю, — тихо відповіла Олена. — Чесно кажучи, уже не знаю.
Олена йшла додому знайомими дворами, автоматично рахуючи сходи під’їзду. Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Завжди двадцять до третього поверху. Усе в її житті було передбачувано, розписано по хвилинах.
— Мам, ти рано сьогодні! — здивувалася донька Наталка, виглядаючи з кухні. — Щось трапилося?
— Написала заяву, — коротко відповіла Олена, проходячи у свою кімнату.
— Яку заяву? Мам, ти куди? — Наталка кинулася слідом.
— Про звільнення.
Наталка зупинилася наче вкопана, потім схопилася за дверний косяк.
— Ти що, захворіла? Температура є? — Вона кинулася до матері, почала щупати її лоб.
— Відчепись, Наталко. Не захворіла. Просто вирішила.
— Як вирішила?! Мам, ти розумієш, що кажеш? — Наталка сіла на край ліжка. — У тебе ж робота стабільна, колектив хороший, зарплата… Хоч і невелика, але регулярна. А що тепер? Сидіти вдома? Це ж депресія забезпечена!
Олена зняла туфлі, розім’яла втомлені ноги.
— А що у мене зараз? Радість? Щастя? — Вона подивилася на доньку втомленими очима. — Наталко, я кожного ранку встаю як на страту. Іду до школи, як зек на роботи. Стою перед дошкою, пояснюю в сотний раз одне й те саме, а в мене в голові одна думка: коли це закінчиться?
— Мам, ну це в усіх буває! Професійне вигорання називається. Треба у відпустку поїхати, відпочити…
— Відпочити? — Олена гірко розсміялася. — Наталко, я сорок років не відпочивала. Сорок років кожного дня до школи, кожного вечора з зошитами. Кожні вихідні готуюся до уроків. Кожну відпустку курси підвищення кваліфікації чи город копаю. Коли мені відпочити?
Наталка мовчала, вертячи край светра.
— А що Віктор скаже? — нарешті запитала вона.
— А до чого тут Віктор?
— Як до чого? Він же твій… Ну, ви ж…
— Ми що? — Олена повернулася до доньки. — Бачимося раз на тиждень, по неділях. Ідемо у кіно чи до театру. Потім він мене провожає додому, цілує в щоку й іде до себе. Ось уже три роки одне й те саме.
— Але ви ж збираєтеся…
— Збираємося? — Олена встала, підійшла до дзеркала. — Наталко, подивися на мене. Що ти бачиш?
Наталка збентежено знизила плечі.
— Бачу маму.
— А я бачу стару жінку. Сиві волосся, які я фарбую кожного місяця в одному й тому самому перукарні. Зморшки, які додаються кожного року. Руки, які знають тільки крейду та зошити. Очі, які розучилися сяяти. І знаєш, що найстрашніше? Я не пам’ятаю, коли востаннє сміялася. По-справжньому сміялася, а не ввічливо посміхалася.
Наталка підійшла до матері, обняла її за плечі.
— Мам, ну що ти кажеш? Ти гарна, розумна…
— Розумна? — Олена відсторонилася. — Якби була розумною, не прожила б усе життя так, ніби його хтось інший за мене планував. Школа, інститут, робота в тій же школі, де вчилася. Заміж за першого, хто запросив. Народила тебе, розлучилася, знову робота, робота, робота… А де я? Де Олена? Не вчителька, не мама, не колишня дружина. Просто Олена. Я її загубила десь дорогою.
У коридорі грюкнули двері, почулися кроки онука.
— Бабуся Оленко! — роздався дзвінкий голос десятирічного Миколика. — А що у нас на вечерю?
— Зараз, сонечко, — відгукнулася Олена, витираючи очі. — Наталко, ми поговоримо потім.
Миколик увірвався до кімнати, як ураганМиколик подивився на бабусю, потім на маму, і раптом зрозумів, що найголовніше у житті — не боятися змінювати його, бо справжнє щастя починається там, де закінчується страх перед невідомим.
