Не треба! – вскрикнула дівчина, покрита снігом. Вона нахилилася, щоб зліпити великий сніжок, і завмерла.

– Не треба! – скрикнула Дарина і відразу ж отримала снігом в обличчя. Вона нахилилася, щоби зліпити сніжок більшої величини і завмерла. На безіменному пальці правої руки не було кільця. Заручного, саме того, із діамантом. Серце в неї впало в теплі чоботи з хутряною підкладкою.

– Андрію! – гукнула вона.

– Що сталося?! – Андрій кинув сніжок, вискочив із-за пам’ятника Кобзарю і підбіг до Дарини.

– Кільця немає!

– Якого кільця?! Дарина, ти мене перелякала! Я подумав, щось із тобою сталося.

– Звісно ж сталося. Я загубила кільце! От подивися. Вона показала руку, почервонілу від холоду. І справді, кільця не було.

– Як ти могла його загубити? Воно ж дещо замале!

– Не знаю! Краще скажи, що тепер робити?

Він потер перенісся.

– Як що? Весни чекати, або озброїтися дитячою лопаткою і ситом…

– Дуже смішно! Я буду шукати… Воно повинно бути десь тут.

– Жартуєш?

Озирнулися навколо.

Пам’ятник Кобзарю потопав у снігу. Алея була безлюдна. Надвечір. Ліхтарі кидали косі відблиски на замети, змушуючи сніг виблискувати, як шампанське у кришталевому келиху.

– Щоби його знайти, потрібне диво. Або снігоприбиральна машина, – усміхнувся Андрій.

Але Дарина його не чула. Присівши на корточки, вона нишпорила в снігу, підсвічуючи телефоном.

Андрій опустився на коліна і став перетирати пальцями льодяні грудки.

Через десять хвилин зовсім стемніло.

– Дар, це дурна затія, – сказав Андрій. – Ну правда. Ми не знайдемо його тут… Кільце… Давай, я тобі інше подарую, ще краще буде. Не засмучуйся так.

– Ти не розумієш! – Дарина схлипнула. – Це ж такий поганий знак – загубити кільце.

– Безглузда… – Андрій усміхнувся і взяв Дарину руку і підніс до губ. Обігрів своїм диханням. – Дивись, абсолютно замерзла. Головне, що ми є один у одного.

Він підвівся, підняв Дарину і притиснув до себе. Вона вкрилася носом на його плече, і він відчув, як вона тремтить.

– Дурненька, ми завжди, завжди будемо разом. Навіть не думай від мене якось відсторонитися. Не відпущу.

Він ще міцніше стис її в обіймах. Потім трішки відступив, підняв пальцями її підборіддя.

– Подивись на мене.

На довгих віях, які обрамляли сірі озера її очей, блищали краплинки сліз, а на щоках виднілися сліди від туші.

Андрій дістав із кишені хусточку, витер чорні розводи і поцілував Дарину в ніс.

– Ти все зрозуміла?

Дарина зітхнула.

– Проте шкода. Що коту під хвіст…

– Ну, не коту, а Кобзарю. Кобзарю не шкода, він же геній. Все, стій тут, я піду, піджену машину. Поїдемо у місце, де такий глінтвейн готують, закрутить голову…

Андрій розвернувся і пішов до стоянки.

Дарина подивилася на його віддалену спину і ще раз зітхнула. Раптом на носі їй упала сніжинка.

Вона підняла обличчя.

Пішов сніг. Великими пухнастими сніжинками він падав з неба, ніби хтось там високо наверху розпоров величезну подушку. Дарина раптом почула тишу, яка буває тільки взимку і тільки ввечері на засніжених алеях і парках, і незрозуміло чому на душі у неї стало легко і тепло, ніби її загорнули в теплу ковдру.

Вона подумала про Андрія, про те, що зараз вони поїдуть у кафе, пити глінтвейн, сміятися і триматися за руки. А потім, увечері дивитися разом кіно, вкрившись на дивані пледом…

Втрата кільця вже не здавалася їй вселенською трагедією.

– Дівчино! – раптом хтось окликнув її.

Дарина обернулася на голос. Перед нею стояв високий старий у сірому болоньевому пальто до п’ят. Сива борода звисала шматками, а з-під недоладної смугастої шапки з помпоном стирчало таке ж сиве волосся.

«Мабуть, бомж» – промайнула в голові думка. «Але звідки він узявся?»

Вона оглянулася – навколо не було ні душі.

– Це випадково не ваше? – старий простяг до неї руку і розтиснув кулак.

На долоні лежало кільце.

– Моє, моє! – вигукнула Дарина. – А як ви його…

Дарина схопила кільце і ледве натягнула його на палець.

– Як я можу вас віддячити…? – не договоривши, Дарина підняла очі, але перед нею вже нікого не було.

Розгублено вона озирнулася довкола. Старий наче під землю провалився.

– Дарино!

Андрій висунувся з вікна машини і помахав їй рукою.

– Ти не бачила тут старого? Такого високого, в шапці з помпоном? – випалила швидко Дарина, коли відкрила передні двері.

– Якого ще старого? Тут же нікого немає…

– Ти не уявляєш, що я тобі зараз розповім… – сказала Дарина, сідаючи в машину.

… Після її розповіді вони їхали мовчки. Трималися за руки й усміхалися тихим, невловимим щастям.

– Андрію, ти віриш в ангелів? – раптом запитала Дарина. – Ну, в тих, які приходять до нас із неба, щоб допомогти…

– Звісно. – серйозно відповів Андрій. – На одній зібрався навіть одружитися…