Немає нічого страшнішого у світі…

Немає нічого страшнішого на світі…

«Ну що, у Дениса все гаразд. Виписую у садочок.» — Лікарка простягнула Олені довідку. — «Не хворій більше, Дениску.»

Хлопчик кивнув і подивився на маму.

«Підемо.» — Олена взяла сина за руку, біля дверей обернулась. — «До побачення.»

«До побачення», — повторив за нею Денис.

У коридорі Олена посадила сина на лавку й пішла у роздягальню за верхнім одягом. Денис весело гойдав ніжками й з цікавістю оглядав інших дітей. Вони вдяглися, Олена зав’язала шарфик на шиї сина.

«Завтра в садочок. Сумував?» — спитала вона.

«Звісно!» — радісно відповів Денис.

Вони вийшли з дитячої поліклініки й пішли сніжною вулицею до автобусної зупинки.

«Мамо! Ну мамо…» — Денис потягнув за руку задуману Олену.

«Що?» — відірвалася вона від думок про те, що завтра, нарешті, вийде на роботу, що життя знову піде своєю колеєю.

Вона провела поглядом за сином і побачила жінку з відкритою коляскою. У ній сидів хлопчик Денисового віку — з роззявленим ротом, з якого струмочком стікала слина, і пустим, бездумним поглядом.

Олена одразу відвела очі.

«Мамо, чому хлопчик у колясці сидить? Він же великий.» — Тихо спитав Денис.

«Він хворий», — відповіла вона.

«Але мене ж ти не возила в колясці, коли я хворів?» — не вгавав син.

«Підемо швидше. Він по-іншому хворий.» — Олена глянула на жінку з коляскою й потягнула сина до зупинки.

Після народження Дениса вона не могла дивитися на хворих дітей — мимоволі приміряла ситуацію на себе. Жалість обіймала серце. На матерів дивилася зі співчуттям. Вони самі доглядали за хворими дітьми. Чоловіки часто не витримували, пішли. Добре, якщо родичі поруч.

А вона змогла б так? Взяла б на себе цей непосильний тягар? Чи залишила б дитину у пологовому? Свого Дениса? Ні, ніколи. Навіть думати про такий вибір було страшно.

Вони їхали додому в автобусі, а Олена згадувала…

***

Колись вона була гарною й веселою. Зустрічалася з парубками, але заміж не поспішала, а вже про дітей й не думала. Але час ішов. Подруги повиходжували заміж, деякі встигли вже не по разу, у когось діти вчилися у школі. Рідні й знайомі при зустрічі питали, чи не вийшла вона заміж, й робили здивовані обличчя, почувши відповідь.

З часом і їй захотілося родини, дітей. Зрозуміла, що готова прати й готувати коханому чоловікові, возитися з малюком, гуляти з коляскою разом з іншими мамами. Але ті, хто подобався їй, були одружені або, маючи за плечима шлюбний досвід, не поспішали у нові стосунки. А ті, кому подобалася вона, не подобалися їй. Вічна історія неспівпадінь.

А одного разу Олена зустріла його. Він не підходив під критерії чоловіка, про якого мріяла, не її тип, як то кажуть. Але подруги й мати в один голос твердили — час іде, якщо не вийде заміж зараз, то не вийде ніколи. Тридцять три — народжувати пора, а вона все вибирає. Та ж вона не вибирала. Просто не складалося.

Майбутній чоловік говорив про любов, про дітей, будував плани, зробив гарну пропозицію. І Олена погодилася. Після галасливого весілля майже одразу завагітніла. За чого ж тягнути? Тридцять три — нікуди вже.

Ходила усміхненою вулицею, дивилася на чужих дітей, у магазині обов’язково заходила у дитячі відділи, розглядаючи крихітні сукні й малюсінькі пінетки. Мимоволі притискала руку до живота, ніби берегла нове життя всередині. Вона вже любила її — свою донечку. Чомусь дуже хотілося дівчинку.

Не встигла минути токсикоз, як почалася інша проблема — Олені часто снилися кошмари. Снилося, що загубила на вулиці дитину, або знаходила порожню коляску. Ось він був — і вже немає. Вона кричить, плаче, але не може знайти. А то прокидалася посеред ночі й розуміла — живота немає, але й дитини теж. Адже вона була…

Олена прокидалася з каламутним серцем, торкалася випинаючого живота, але заспокоїтися довго не могла. Почала боятися засинати, часто прокидалася, боячись снів.

«Так буває. Хвилювання цілком природні під час вагітності», — заспокоювала лікарка у жіночій консультації.

Одного разуОлена стиснула руку сина, почувствувавши тепло його пальчиків, і зрозуміла — усе, що вона зробила, було правильно, бо найбільше щастя не в чомусь іншому, а в цій маленькій долонці, що так довірливо тримала її.