Неочікуваний сюрприз чекає на інших

— Мамо, тільки не кажи, що забула! — скрикнула Оксана, влітаючи в передпокій і скидаючи з плечей дизайнерську сумку. — Ну мам! Я ж попереджала тебе ще місяць тому!

Ганна Михайлівна повільно обернулася від дзеркала, де поправляла сиві волосся. Руки в неї тремтіли, але погляд був спокійним.

— Про що ти, Оксанко? — тихо запитала вона.

— Як про що?! — Оксана кинула сумку на канапу. — Про день народження Максима! Завтра ж йому п’ятнадцять! А ти що, знову в своїх думках?

— Та ні, пам’ятаю я… — Ганна Михайлівна сіла у крісло, склала руки на колінах. — Просто думала, може, не варто так гучно…

— Не варто? — Оксана зупинилася посеред кімнати, дивлячись на матір. — Це ж мій син! Твій онук! П’ятнадцять років! А ти кажеш — не варто?

Ганна Михайлівна зітхнула. Вона знала, що зараз почнеться. Як завжди, коли Оксана приїжджала до неї з онуком на вихідні. Донька завжди була такою — гарячою, вимогливою. А після розлучення ще гіршою.

— Оксанко, заспокойся. Я все пам’ятаю. І подарунок купила, і торт замовила в кондитерській, — промовила вона стомлено. — Тільки думаю, може, він не хоче великого свята? Він у нас такий тихий останнім часом…

— Тихий? — фуркнула Оксана. — Він підліток! Усі підлітки тихі з дорослими. Але це не означає, що свята не треба. Навпаки, треба показати, що ми його любимо!

З коридору почувся скрип підлоги. З’явився Максим — високий, худий, з неслухняним темним чубом і серйозними очима батька.

— Привіт, бабусь, — буркнув він і глянув на матір. — Чого кричите?

— Не кричимо, а обговорюємо твоє свято, — Оксана одразу змінила тон, голос став солодким. — Завтра ж твій день народження, сонечко! Бабуня торт замовила, я подарунки привезла…

— Мені нічого не треба, — пробурмотів Максим, сідаючи на край канапи. — Обійдуся.

— Як це обійдешся? — обурилася Оксана. — П’ятнадцять років! Це ж важлива дата!

Максим знизав плечима й уперся в телефон. Ганна Михайлівна дивилася на онука з тривогою. Щось із ним було не так. Вже кілька місяців він приїжджав усе більш замкнутим, майже не розмовляв із нею, а з матір’ю взагалі односкладово відповідав.

— Максю, а що ти хочеш у подарунок? — м’яко запитала вона.

— Нічого, — не піднімаючи очей, відповів хлопець.

— Як нічого? — Оксана сіла поруч із сином. — Може, новий телефон? Або комп’ютер оновимо?

— Мам, відчепись, — буркнув Максим і встав. — Піду до себе.

— Куди до себе? — Оксана підскочила. — Ми ж тільки приїхали! Давай краще плани будувати, кого запросити…

— Нікого не треба запрошувати! — різко обернувся Максим. — Зрозуміло? Нікого! Хочу бути сам!

— Але чому? — розгублено запитала Оксана. — Раніше тобі подобались свята…

— Раніше… — Максим криво посміхнувся. — Раніше багато що було інакше. А тепер не треба робити вигляд, ніби всіх радують ці ваші дні народження.

Він пішов, гучно хлопнувши дверима. Оксана стояла посеред кімнати, роззявивши рота.

— Що з ним? — повернулася вона до матері. — Він же раніше був таким веселим!

Ганна Михайлівна важко зітхнула. Вона бачила, як міняється онук. Бачила, як він страждає через розлучення батьків, як метається між матір’ю та батьком, як втомлюється від їхніх взаємних докорів.

— Оксанко, сідай, — попросила вона. — Поговоримо.

— Про що говорити? — Оксана нервово ходила по кімнаті. — Все ясно! Андрій налаштовує його проти мене! Я ж знаю, як він уміє!

— Тут справа не в Андрії, — обережно сказала Ганна Михайлівна. — Максим просто втомився. Від ваших сварІ в цю мить всі вони зрозуміли, що справжній подарунок — це не свято чи подарунки, а змога почути один одного та знайти в собі сили бути разом заради того, хто для них найважливіший.