Неопалима любов до мільйона

**Щоденник**

Сніг у місті вже майже розтанув, на тротуарах пісок в’ївся в лід. А на цвинтарі він ще лежить, хоч і осів від дощів. Я довго блукала засніженими стежками між огорожами, поки не знайшла могилу батьків. Вони лежать разом, хоча тато загинув в аварії, коли я була у дев’ятому класі.

Огорожу зробили одразу на дві могили. Мама померла три роки тому. Я підібрала на пам’ятник таку фотку, щоб вони з татом виглядали однолітками — такими, якими я їх пам’ятаю, коли батько ще був живий.

Я вийшла на пенсію, квартиру у Києві залишила родині сина, а сама повернулася до рідного міста два дні тому. Прибралася вдома, а сьогодні вранці поїхала на цвинтар.

— Пробач мене, мамо, що тоді кинула тебе, втекла до Києва. Не могла інакше. Дякую, що зрозуміла, не тримала. — Зітхнула, змахуючи із надгробка змерзлий сніг.

Постояла ще трохи, попрощалася і пішла назад своїми ж слідами. Вийшла на алею й, дивлячись під ноги, рушила до виходу.

— Ганну? — раптом почула голос за спиною. Озирнулася.

— Мені? — Дивилася на незнайомого чоловіка літнього віку.

— Ти мене не впізнала? Це ж я, Сашко Гордієнко. — Він усміхнувся, і тоді я його згадала.

— Не впізнала. Ти змінився, — сказала я.

— А я тебе відразу пізнав, хоч не бачив… — він завагався, рахуючи в умі, — тридцять років.

— Тридцять два, — уточнила я.

— Ти зовсім не змінилась. До батьків приходила? — Він кивнув у бік могил.

— Так. А ти?

— До Оленки. — Відвів погляд.

— Оленка померла? Давно? — Я здивувалася.

Зла на неї вже не було. Лише жаль і співчуття.

— Півроку тому. Дуже мучилася. Рак. Залишився я один. — Голос його задріжав.

Я глянула на нього. Здалося, що він схлипує. Але ні — просто важко зітхнув.

— Дітей у нас не було. Отак жили. А ти як — сама, чи з чоловіком приїхала? — запитав він.

— Сама. Вийшла на пенсію, квартиру у Києві синові віддала, а сама повернулася. — Навмисне не згадала про чоловіка.

Дійшли до брами.

— Ой, я тебе затримала, а ти ж ішов… — зніяковіла я.

— Я вже від Олениної могили. До мами потім зайду. Бо раптом ти знову зникнеш? — він знову посміхнувся.

— Оце так, пішов… — зітхнула я, коли автобус від’їхав від зупинки.

— Я на машині, підвезу, ходімо. — Сашко показав на авто біля паркану.

Їхати з ним не хотілося, але й стояти біля цвинтаря теж не було бажання. Сіла в охололу машину. Він завів двигун, врубив пічку. Проїхали повз цвинтарні ворота, пусте засніжене поле, що колись стане новим кладовищем, повз дерев’яні хати. Я завжди дивувалася — як можна жити поруч із великим міським цвинтарем?

— Стільки років пройшло, а я так і не зрозумів, що тоді сталося. Коли ти пішла, я зовсім з розуму з’їхав. Чому? — порушив тишу Сашко.

Я здивовано глянула на нього.

— Оленка сказала, що вагітна. Пізніше дізнався, що збрехала — дітей у неї не могло бути. Але тоді повірив, одружився. А потім… вже було пізно. Оленка, знаєш, як істерила, коли дізналася, що ти втекла з її нареченим? ПоневВона закрила двері, забувши його назавжди.