Несімейні зв’язки

Власна сім’я

— Мамо, яке це ти листа приховуєш? — Та, з села, від дідуся, — махнула вона рукою і стала готувати вечерю. — А в нас є дідусь? Ти ж казала, що по твоїй лінії нікого вже не залишилось.

Мама на мить зупинилася нарізати овочі, а потім почала робити це вдвічі швидше.
— Ну є…і що? Багато років тому я покинула дім, тоді я не була потрібна, а зараз повинна все кинути і мчати йому на допомогу.
Вона розплакалася, а я не знала, що сказати. У нашій сім’ї не було прийнято говорити про її рідню, я лише знала, що мама приїхала в місто відразу після школи, працювала, навчалася, жила в гуртожитку, потім народилася я, а батько залишив нас ще до мого народження.

Мама тримала образу на своїх родичів. А я навіть не мала у кого спитати, що ж тоді сталося, багато років тому.
Увечері, коли мама заснула, я потихеньку взяла лист із її кімнати та прочитала, почерк був красивий, виразний, явно не належав старій хворій людині. Писали, що дідусь зовсім зліг, йому потрібен добрий догляд і дорогі ліки. Просили, якщо можливо, щоб мама забула давні образи та свою гордість, адже йшла мова про чиєсь життя.

Підпису не було. Я поглянула на адресу. Це село було неподалік нашого міста, у подруги там дача за кілька кілометрів. По спині пробіг холодок…я часто їздила до неї в гості, а поруч жив дідусь, ну як же так, чому мама так вчинила з нами…
Наступного дня я, як зазвичай, зранку зібралася в університет, ще прихопила з собою гроші та сумку зі змінними речами й вирушила на автовокзал.

Вийшовши з автобуса, я вдихнула на повні груди чисте, прозоре, як сльоза, сільське повітря, іти довелося недовго, старенька похилена хатина стояла за кілька метрів від зупинки. Відкривши хвіртку, я зайшла на подвір’я.
— Ви до кого? — почула я чийсь голос, дивлюся, під яблунею влаштувалася жінка років сорока, перебираючи щойно зібрані гриби.
— Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь.
— А, значить Шурина дочка, — усміхнулася вона, — ну, добридень! Проходь у дім, я чай поставлю, дід після обіду заснув. Трохи полегшало йому.
У хаті було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралася біля плити, я змогла трохи її роздивитися. Дивно, як вона схожа на маму, той же погляд розкосих очей, чорне, як смола, волосся, навіть у мові схожа інтонація. Від жінки я перевела очі на портрет на стіні, це була стара вицвіла фотографія, де зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками, дуже схожими одну на одну.

Уловивши мій погляд, жінка сказала:
— Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — усміхнулася вона.
— Дуже приємно. Чому я про вас жодного разу не чула? Мама уперто твердили, що в нас немає жодної рідні.
Вона зітхнула, сіла за стіл і стала наливати чай у чашки.
— У образі твоя мати на нас. Я народилася слабенькою, часто хворіла, наша мама не виходила з лікарень разом зі мною, батько, ясна річ, працював день і ніч, щоб прогодувати нас, та оплатити лікування. Шура жила спочатку з бабусею, а потім часто батько залишав її у сусідки. Природно, майже вся батьківська увага приділялася мені. З дитинства вона вбила собі в голову, що її ніхто не любить і нікому вона не потрібна, навіть коли все нібито й налагодилось. Отримавши атестат, Шура поїхала в місто, більше ми її не бачили…

Вона зітхнула і додала:
— Ти пий чай, з дороги, напевно, голодна, зараз мої набіжать усе зметуть. Двоє діток у мене — Оленка і Льоня, сама їх виховую, давно вже питали, чи є у нас хто з рідні, отож зрадіють…
Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом і сестрою. Мені всі були дуже раді, а я нарешті зрозуміла, що це таке, коли говорять про велику і дружню сім’ю, зібрану за одним столом. Я пробула в гостях ще кілька днів, купила всі необхідні ліки.

Кілька разів телефонувала мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити дідуся, а тітка фізично не встигала працювати і доглядати за батьком.
— От злетиш із бюджету, хто буде твою освіту оплачувати? — кричала в слухавку мама. — Я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які й пальцем не ворухнули, щоб щось для нас зробити.

— Мамо, ти про що? Ти ж навіть свою адресу не повідомляла п’ятнадцять років…чужі, рідні…Він насамперед мій дід. А вже події минулих часів пора би й забути…Йому потрібен догляд, турбота. Раз ти не їдеш, з ним буду я. До речі, у тебе чудова сестра і племінники. Даремно ти так, мамо…
Вона клала трубку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили.
Через тиждень я повернулася в місто, треба було продовжувати навчання, у мене був випускний курс, а серце моє було не на місці.
Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і кількома годинами репетиторства на тиждень, я відправляла в село. Але це, звісно, були сущі копійки…

Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, якось вона навіть спромоглася сховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки в село.
Так пролетів рік, у суєті, клопотах і постійних сварках і скандалах.
Отримавши на руки диплом, я тут же зібрала речі і поїхала.
У селі тітка похлопотала для мене про роботу в школі, життя пішло своєю чергою. Дідусь вже встав на ноги і здійснював невеликі прогулянки по саду, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, він чекав на дочку…

Вересень наповнив моє життя суєтою і приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що кожен день бігла на роботу, наче на свято. А тут краєм ока почала помічати, що мені симпатизує наш учитель історії, теж недавній випускник міського вузу, і що його теж у село занесло, думалося мені, зазвичай, всі в місто рвуться. А тут…

— Анюта, ти б не списувала Олексія з рахунків, — шепотіла іноді тітка. — Парень добрий, руки з того місця ростуть, он дім який звів. А те, що в місті не залишився, то бабуся у нього тут, одна одинька, сам він сирота, от і живуть.
Невдовзі Олексій запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став вхожим у наш дім, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію — благословив нас.
Весілля було заплановане на кінець квітня, я заздалегідь повідомила маму про це листом. Відповіді не надійшло, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде поруч зі мною…

Напередодні дня весілля, коли ми з тіткою та двома моїми подругами клопотали на кухні, готуючись до майбутнього свята, у двері тихенько постукали…
Я кинулася відчиняти. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала.
— Я…я зовсім ненадовго, ось привітати тебе приїхала…
Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити й кроку. Тут із кухні прибігла тітка, почувши наші голоси, вийшов дідусь.
Він обійняв дочку, вони ще довго стояли, витираючи одне одному сльози. Дідусь щось говорив мамі впівголоса, а вона плакала…

Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружня сім’я, підростають діти, я далі проводжу уроки в початкових класах, а найголовніше, нарешті я знайшла рідних людей, яких колись мати вважала чужими. Мама нікуди не поїхала, нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається…