Connect with us

З життя

Несподівана зустріч, яка змінила все після розлучення і самотності

Published

on

Сумка, яка змінила все: випадкова зустріч після розлучення та порожнечі

Олена поверталася додому з вечірки. Трохи посиділи з подругами в кав’ярні, побалакали про життя. Усі, крім неї, були заміжні, тому розійшлися доволі рано. У особисте життя Олени ніхто не ліз — нещодавно вона пережила болісне розлучення. Ще добре, що дітей не встигли завести…

Вона йшла тихою, майже безлюдною алеєю через парк. Ще не зовсім стемніло, а ліхтарі вздовж доріжки світили яскраво. Раптом ззаду почулися кроки. Олена прискорила хід — хотілося швидше вийти на жваву вулицю. Але не встигла.

Хтось різко смикнув її сумку з плеча. Вона зісковзнула й зникла в темряві. Олена зупинилася… й несподівано засміялася.

— Дівчино, з вами все гаразд? — здивовано запитав чоловік, що з’явився назустріч. — Допомога потрібна? Може, швидку викликати?

Він явно не розумів, чому вона сміється після пограбування.

— Усе нормально, — відповіла Олена. — Мені щойно вкрали сумочку.

— Як вкрали? Треба дзвонити! Поліція, охорона — що завгодно!

— Не варто. Нехай люди займаються своїми справами. У ній було зовсім нічого — дзеркальце та губна помада. Телефон у кишені. Уявляєте розчарування грабіжника?

Тепер засміявся і він.

— Може, сумка дорога?

— Та ні. Дешева. Купила їй племінниці на п’ятнадцятиріччя, а сьогодні раптом вирішила “вигуляти”. Виходить, подарунок знову шукати…

— Можу вас провести до виходу? Я б сам краще пішов іншою дорогою — мало що, раптом той самий злодій вирішить і мене “почастувати”.

— Підемо разом. Тут усього кілька десятків метрів.

— Ось і все, до побачення.

— А ми ще побачимося?

— Сподіваюся. Я — Богдан.

— Олена. Дякую, що провели.

Вони обидва знову засміялися — і розійшлися.

— Бодь, де ти так довго був? Я вже почала хвилюватися, — почувся голос його матері, коли він повернувся додому.

— Мам, я тепер буду приходити пізніше. Приблизно так, як сьогодні.

— Щось трапилося?

— Ні, усе гаразд. Просто трохи затримався. Приніс усе, що ти просила.

— Дякую. Ти б не приходив щодня, твоя Наталка, мабуть, не в захваті…

— Не хвилюйся. Ти зараз не можеш виходити, от я й допомагаю. Коли тобі до лікарні? Мені відгул треба взяти.

— Швидше б цей гіпс зняли…

— Поки тобі не можна напружуватися. Я все зроблю. Час вечеряти.

— Я приготую…

— Сиди, мамо. Все сам.

Вони повечеряли, і Богдан пішов. Усю дорогу він думав про Олену. Про випадкову зустріч. Про той сміх у парку.

З Наталкою його вже ніхто не чекав. Місяць тому мати впала, зламала ногу — а того ж дня він із дружиною збирався на весілля її двоюрідної сестри в інше місто. Але плани розвалилися — матері потрібна була термінова допомога. Лікарня, гіпс, клопоти. Наталка дзвонила, кричала, погрожувала розлученням. Богдан спершу відповідав, заспокоював. Потім сів телефон. Він повернувся додому під ранок. Наталка влаштувала скандал:

— Твоя мати спеціально обрала цей день! Вона від початку проти мене!

— Брехня!

— Ти з нею носишся, як із кришталевою вазою!

— Вона моя мати. Їй уже за шістдесят. Вона одна.

— Мої батьки ще в п’ятдесят молоді! А твоя — вже стара! Я хочу жити для себе! А ти не даєш!

— Ти могла поїхати сама. Без тебе свято не розвалилося б.

— Її могли відвезти лікарі! Не обов’язково було тобі летіти!

Слово за слово — і дійшло до розлучення. Богдан не відмовився від матері. Наталка зібрала речі… точніше, він сам їх зібрав. Вона не подумала, що залишилася без житла.

Олена повернулася до своєї маленької однокімнатної квартири. Батьки купили її, коли вона вступила до інституту. Рік вона жила тут із чоловіком. Півроку — як у казці. А потім почалося.

Вона не відразу зрозуміла, що він гральник. Зарплата зникала, настрій скакав. Усе виявилося, коли свекруха прийшла й вимагала прописати сина. Мовляв, «час брати відповідальність».

— Він у нас усе продав, — зізналася свекруха. — Тепер ти за нього у відповідальності.

Олена відмовила. Розлучення пройшло через суд, із скандалами. Лише коли замки змінила й речі виставила — відчепилися.

Богдан не міг забути випадкову зустріч. Він почав приходити в той самий парк у різний час — сподіваючись побачити її знову.

І одного разу:

— Дівчино, це не ви втратили сумку в парку?

— Це я! Ви знайшли?

— Знайшов. Але не сумку…

З цього все й почалося. Олена працювала неподалік від дому Богданової матері. Жили вони в одному будинку, але в різних під’їздах. Випадковість?

Він розповів матері про розлучення. Пізніше познайомив її з Оленою. Утрьох сміялися, згадуючи ту саму зустріч.

Було скромне весілля. Народилися двіІ тепер, бачачи, як його мати грається з онуками, а Олена зі світлими очима готує вечерю, Богдан усміхався, розуміючи, що саме таке щастя.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

10 − три =

Також цікаво:

З життя11 хвилин ago

Дочка, про яку ніхто не мав дізнатися

Донька, про яку ніхто не мав знати Оксана не відчувала провини за те, що просто народилася. Але тягар того, як...

З життя57 хвилин ago

Путь к счастью с препятствиями

**Препятствие на пути к счастью** Арина рассталась с парнем, с которым, казалось, пережила немало. Их звали Артём и Арина. Вместе...

З життя1 годину ago

Відкриті вікна

Незачинені вікна Оксана вперше за багато місяців почула власний голос. Він звучав хрипко, стисло, ніби пробивався крізь шар пилу, що...

З життя2 години ago

Тато на годину: коли повертається тепло

**Щоденник.** Зауважив хлопчика біля хлібних полиць у магазині. Він стояв нерухомо, немов вибирав не буханку, а чекав когось — того,...

З життя2 години ago

Залишитися — означає існувати

Щоранку Микола виходив із старої хрущовки в спальному районі Черкас рівно о 7:45. Не через те, що йому було куди...

З життя2 години ago

Тайна прошлого в безлюдном доме

Тень прошлого в пустом доме Поздним вечером в небольшом городке Ельцы, где тусклые фонари отражались в лужах на мокром асфальте,...

З життя3 години ago

Новый путь к счастью

Ещё один шанс Варя проснулась с лёгким трепетом в сердце. Сегодня ей исполнялось восемнадцать, и душа наполнялась ожиданием чуда. Больше...

З життя3 години ago

Здається порожньо, але сповнено сенсу

Ніби нічого, але значить багато Оксана їхала у тролейбусі №14, що пробивався крізь засніжений Львів. Сіла біля вікна, втупилася у...