Несподіваний подарунок свекрусі на свята

**Новорічний сюрприз для свекрухи**

Новорічний вечір у свекрухи, Ганни Михайлівни, був завжди особливим. Сидячи біля святкового столу, я, Оксана, насолоджувалась її знаменитим олів’є та очікувала на бій курантів. І раптом мій чоловік, Ярослав, дістав із кишені конверт і з усмішкою подав його мамі: «Мамо, тут тобі квитки до Єгипту! Ти ж завжди мріяла про море. І ще автобус до Львова, щоб зручніше дістатися до аеропорту». Я ледь не впустила виделку від здивування. Єгипет? Львів? Це ж мій Ярик, який зазвичай обмежувався квітами чи коробкою цукерок, вирішив відправити матір на інший кінець світу? Я сиділа, безсило моргаючи, а в голові крутилося — коли він встиг все організувати? І чому я, його дружина, дізналася про це останньою?

Ми з Ярославом одружені вже п’ять років, і кожен Новий рік зустрічаємо у його батьків. Ганна Михайлівна — жінка енергійна, все життя працювала вчителькою, а тепер на пенсії займається садом та громадськими справами. Вона часто згадувала, як у молодості мріяла подорожувати, але так далі Карпат і не вибралася. «Ох, поїхати б до Єгипту, подивитися на піраміди!» — зітхала вона, показуючи нам старі листівки. Я завжди думала, що це лише мрії, як «полетіти на Місяць». Але Ярослав, виявляється, слухав уважно. А я, дурна, навіть не здогадувалася, що він готував такий сюрприз.

Того вечора стіл був заставлений стравами: салати, холодець, печена курка, пиріжки — Ганна Михайлівна не шкодувала сил. Ми сиділи всією родиною, піднімали келихи, жартували. Я допомагала свекрусі на кухні, готувала закуски, і все йшло за звичним сценарієм. Аж раптом Ярослав підвівся, ніби для тосту, але замість цього дістав той конверт. «Мамо, — сказав він, — ти все життя піклувалася про нас, тепер твоя черга». Ганна Михайлівна розкрила його, прочитала, і очі їй засяяли. «Ярику, це правда? Єгипет!? Я ж тільки мріяла!». Вона ледь не заплакала, обійняла сина, а я сиділа ніби приголомшена.

Чесно кажучи, я була в шоці. Не те щоб я була проти — свекруха заслуговує такої подорожі, вона чудова жінка. Але чому Ярослав мені нічого не сказав? Адже ми разом плануємо витрати, разом обираємо подарунки! Я подарувала їй хустку та крем для рук, а він — квитки до Єгипту! Ніби я приніс гілочку верби, а він — золотий ланцюжок. Я посміхалася, вітала її, але всередині клекотіло. Коли ми залишилися на кухні наодинці, я пошепки запитала: «Ярику, коли ти це встиг організувати? І чому мені ні слова?». Він тільки знизав плечима: «Оксанко, хотів зробити сюрприз. Знав би ти — почали б обговорювати бюджет». Обговорювати? Може, я б і підтримала, якби знала!

Ганна Михайлівна була на сьомому небі. Відразу ж почала планувати: «Треба купити капелюх, а то в Єгипті сонце пече! І нову валізу, моя вже стара». Я слухала, ківала, а сама думала: «Ну й конспіратор цей Ярик!». Навіть автобус до Львова підготував, щоб їй не довелося морочитися з пересадками. З одного боку, це гарно, але я відчувала, ніби мене обійшли. Адже я теж хотіла б взяти участь у такому подарунку — додати щось від себе, відчути, що це й моя радість. А замість цього лише аплодувала, немов глядач.

По дорозі додому я не витримала: «Ярику, ти молодець, але я ж твоя дружина! Могла б знати про такі плани. Це ж не просто коробка цукерок, а ціла подорож!». Він подивився на мене, ніби на дитину, і сказав: «Оксанко, не сердься. Хотів, щоб мама справді здивувалася. А ти б прослизнулася». Прослизнулася?! Та я ж умію тримати язик за зубами! Але сперечатися було марно — Ярослав уже сяяв від власної витівки, а я відчувала себе трохи обдуреною. Не через гроші, а через те, що він не поділився зі мною цією радістю.

Наступного дня я подзвонила подрузі, щоб виговоритися. Вона засміялася: «Твій Ярик — геній сюрпризів! Радій, що свекруха їде до Єгипту, а не на город!». Я теж засміялася, але образа не минула. Подруга порадила: «Скажи йому, щоб наступного разу робив сюрпризи і тобі». Може, й справді натякнути, що я теж не проти моря? Але потім подумала — нехай Ганна Михайлівна їде, вона заслужила. А я поговорю з Ярославом, щоб більше не влаштовував мені таких несподіванок.

Тепер свекруха дзвонить щодня, розповідає, як вибирає купальник і читає про піраміди. Я слухаю, усміхаюся, і серце трохи м’якшає. Вона така щаслива, що неможливо довго сердитися. Ярослав, помітивши, що я відлигаю, підморгнув: «Оксанко, наступного року поїдемо втрьох, обіцяю». Втрьох? Оце вже цікавіше. Може, цей сюрприз був не лише для неї, а й для мене — нагадуванням, що мій чоловік вміє вражати.А потім, коли ми повернулися додому, Ярослав раптом дістав ще один конверт і з хитромудрою усмішкою сказав: “А це вже для нас, кохана – подорож до Італії навесні”.