Нестерпний зять: виклик родинним узам

Оксана не могла ладити з зятем. Незачинка з села, ніби не чув про чарівні манери, керував вантажівкою, а вечорами сидів за комп’ютерними іграми. Вона вичерпала всі засоби, щоб порадити Наталійці уникнути такого чоловіка, але він використав найбанальніший, але ефективний прийом – зробив дочці дитину.
Тут, кажуть, хіба не кожна бабуся з’їла бажання — Однакової води! — думала Оксана. Наталія встигла подивитись і все зрозуміла: якщо зараз відправити дочку на аборт, то і внучок, і вовк на вітер піде. Тож не залишився, крім шлюбу, жодного виходу. Дмитрик навіть заманював заселити Наталію в орендовану квартиру. Ви думаєте, та Оксана не дала! Зажурила їх до себе, навіть у більшому кутку нішось постелила.
— Мати, опять той твой сяде в свої танки! — вирила Оксана, торкнувшись дверей. — Якби тільки хлопцям з Юльчиком станом лягав, і то було б добре!
— Мамко, Дмитрик так стрес з себе зносить! Пограє й піде Юлю укласти, — бринів голос Наталі. — Перестань йому сусідити!
Ні, не такий він і поганий, цей Дмитрик. Оксана з десятьма роками очима з мертвої руки вже шукала лампочки міняти, а він і дверці на кухні починив, і смесник новий поставив. Та вибирай: або жити з шафами, які не закриваються, або носити дочку з таким приїжджим, який хоча і трішки ненавидить їхню трикімнату. Ще й кар’єру Наталі розбив — балахон під танцем, як не лопнув, а вона ж балахон мала! Нині, після уроджнього періоду, тільки за голову в спортивному клубі стане вчити. Та ні, зовсім поганий, дуже поганий той Дмитрик.
А той, принишкуючи словами, навіть не помічав її сну. Мамою себе назвав — от ще потерпіла!
— Мама, ви так смачно! — хвалив, обжираючи її ніжні шедеври. Що — в папері Наталі котлета більше грабиськової колбаси, а в нього лише крихітка м’яса з хлібом.
— І знаєш, інші за комп’ютером не просто сидять — гроші заработувати, — додала Оксана, наливши супу наставляючи дочці — густіший, а Дмитрикові — тільки щібеник. — Подивись на сусідку Марійку — син у неї вже й радику за кордон поганяє.
— Я також на радику погонив, — відповів Дмитрик, з’їдаючи кусок хліба, який Оксана спеціально підстрибнула, тепер на хату. — Але вчити не встиг, відсіли.
— Прегуляв, — кивнула Оксана.
— Так, мами! — втрутилася Наталя. — Дмитро нічим не жив, то треба на заочне. А він — ніяк.
— Тоді як? — агресивно запитала Оксана.
— Не можу, — рушила Наталі. — У кого вже голова не болить, а у нього ні!
— Ну, мами! — уперлася Наталі. — Май більше життя!
— Тобі ще молоко в грудях, а він — нехай тобі в капусті в добрий день згадує, — буре Оксана, підкладаючи кілька білоруських фраз.
— Гадаю, що він не такий і не в поміч, — додала Наталі.
— І оце й все… — зітхнула Оксана, рушаючи в свою кімнату.

А ще більше Оксана терпіти не могла родичів Дмитрика, яких побачила лише раз — вже згадувала б дощ. Тож коли Дмитрик, майже спинаючись перед нею, сказав, що приїдуть його батьки, Оксана впала в безвістність. Як воно прива, як не отруда!
— В готелі й ночують, — рішуче оголосила.
— Я ще таком не підказав, — буркнув Дмитрик. — Вони хочуть щонайменше на вечерю сказити.
Поки Оксана готувалася відмовити, Наталі таки втрутилася з місцевим оберегом:
— О, як чудово! Спечу пиріг і… шуфлі з м’ясом, а ти, мамо, плов свій особливий!
Оксана зітхнула. Як вона могла зачіпати дочку? Молоко все одно загниє…
— Ладно, — ніби втікала. — Пусти.

Як Оксана й боялася, гості виявили більше звуків, ніж стрі файлів. Нічого було з піднесено, навіть Юльочку. Цілий вечір баба Дмитрика, дивлячись, як Оксана накладає Дмитрикові плов, раптом сказала:
— Сватко, цього бідаку більше не ложи! Як що, перепробовав. Ми його з вулички взяли — він тільки й робив, що їв. І брату залишав!
Оксана замеру в серед подиву. Зустріла погляд Дмитрика, потім дочки. Що зажури — Наталі мило видавало, це були її перші скарги.
— Ти мені це не казав, — здивувалась Наталя.
— О, перед нами заново кіно! Непошкідливий він! Ми росли, крихту з серця виривали, а він схопив і забіг. Вчитись — та нам доченьки ще зростати треба. Вже одну вчимо, тепер наступну приїхали вивести.
Ніч від гостей Оксана не погадала. Дочку на постіл з Юлькою відправила й підізвала Дмитрика.
— Значить, вчитись бросив через них? — як ножівку, обірвала Оксана.
— Мами, не гнівайте на них — я ж них важливо був… — Дмитрик замилловиш і рушив далі: — але ви ще смачніше готуєте!
— А сам то не хотів учиться? — з подивом спитала Оксана.
— Хотів, хотів! — котив язиця. — Але спочатку сестру требале повчити, а тепер — Наталійка й Юлька. Їх якось треба годувати.
— Зрозуміло, — протягла Оксана та рушила в кімнату.

З того вечора котлети Дмитрика стали такими ж, як і в Наталі. А через тиждень Оксана, як нічого особливого, сказала:
— Дмитре, я з Чіла з’їхала в тебе беременистий магазин. Ти ж комп’ютери налагоджуєш?
— Так, й оце… дякую! — затуманився устало.
— От тоді й молодчина. Таку ж платню отримаєш, і часу більше. Попросити в мене лише одне…
— Я на все погоджуюсь! — попередив Дмитрик.
— Отже, відновишся й учиться іти, — закінчила Оксана.
Наталі кинулася обіймати мати.
— Мамо, ти найкраща!
— А ще й смачніше готуєте, — озвався Дмитрик.
Оксана плечим бурштом відказала, що нічого особливого не було. Ні, не такий та ще й поганий, цей Дмитрик…
“Здоров’я, грусть.”