З життя
Ніколи не пізно почати знову
**Щоденниковий запис**
— Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала?
Слова доньки вдарили Людмилу, ніби під дихання влучили. Боляче. Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.
— На нас уже пальцями показують! Мати заподіялася, та ще й з чоловіком! Жінка! Хазяйка домівки! Ти зовсім сорому не маєш?
Сльоза скотилася по її щоці, потім другая, а далі вже й не спинити – сльози лилися рікою. Та донька не вгамувалася.
Чоловік Людмили, Борис, сидів на стільці, понуро опустивши плечі й випнувши губу.
— У нас батько хворий, тобі що? Йому догляд потрібен! — Борис схлипнув. — Невже так роблять? Мамо? Він же тобі молодість віддав, дитину разом виростили, а тепер що? Як захворів, так ти й хвостом крутити? Ні, кохана, так не годиться…
— А як годиться? — спитала Людмила.
— Що? Ти що, кепкуєш? Подивись на батька… вона жартує.
— Я тобі, Катрусю, ніби й не мати, а ворог заклятий… От як за батька схопилася!
— Мамо! Що ти видумуєш? Що за сльози-спектаклі? Ні, моїх сил більше немає… зараз подзвоню бабусі, нехай вона з тобою розбирається! Ганьба та й годі!
— Знаєш, — звертається Катерина до батька, — я йду з університету, а вони… гуляють під ручку. Він їй віршики читає, мабуть, сам складає, так, мамо? Про коханьця, певно?
— Зла ти, Катю, зла й дурна. Молода ще…
— Нічого, не кайся! Все, дзвоню бабусям, нехай приходять і з тобою розбираються.
Людмила мовчки розпрямилася, погладила зморшки на хатній сукні, зітряла невидиму пилинку. Встала.
— Гаразд, дорогі мої, я піду.
— Куди, Людо?
— Піду від тебе, Борисе…
— Як це підеш? А я? Я як?
Донька в цей момент люто блимала очима в матір, щось емоційно викрикуючи в телефон.
— Катю, Катю! — застогнав Борис, ніби по небіжчику.
— Що? Що, тату? Спина? Де болить?
— Ой, ой… Катю… вона… мати… пішла сказала.
— Як це пішла? Куди? Мамо! На старість…
Людмила усміхнулася. Акуратно складала речі у валізу. Вона вже збиралася піти раніше, але Борис захворів — хребет знову дав про себе знати, бідолаха стогнав, скиглив…
— Людо… у мене, мабуть, грижа…
— На МРТ не показало.
— Та що вони там знають, ці лікарі… Вони ж спеціально спочатку не кажуть.
— Так? Навіщо?
— Ну… щоб потім більше грошей витягнути. У нас на роботі у Степанича так само… лікували-лікували, а потім — грижа!.. Та ще й жахлива…
Тоді вона не пішла. Не змогла кинути бідолагу. А тепер…
— Скільки вже того життя, Людо? — чує вона голос подруги Олге— Ніколи не пізно розпочати наново, — прошепотіла Людмила, закриваючи щоденник і усміхаючись до весняного сонця за вікном.
Liberation
Liberation Mary woke to the shrill, insistent ring of her phone, the sound tearing through the remnants of sleep and...
We’re Not Rubbish, My Son. (A Short Story)
We Are Not Rubbish, Son Dad, I said no. Are you not listening? That old junk belongs on a tip,...
— Excuse me, what are you doing in my cottage? I never gave you a key, — the homeowner froze on the doorstep, staring at her relatives’ feast
And what exactly are you doing at my cottage? I never gave you any keys, I froze in the doorway,...
I Came to Visit Because I Missed You, But the Children Feel Like Strangers
Parents always carry the weight of concern for their children. At times, though, those same childrenonce growncan leave their parents...
Sweet Wrappers
Wrappers Youre a right wrapper, George! If I were up to it, Id give you a good hiding, like Tom...
Little Liddy
LITTLE LIZZIE Richard Bennett scowled at the trousers and shirt laid out before him and flung them onto the armchair...
After This Technical Drawing Fiasco, I Realised: It’s Better to Do It Yourself Than Have Perfection That Isn’t Truly Yours
After that whole design-and-technology debacle, I realised: better to muddle through yourself than get a perfect result that isnt your...
“Yuri, these cats have lived here since long before you and I ever met. Why on earth should I get rid of them?” Anna asked in a frosty tone. “What you’re suggesting is called betrayal…”
George, these cats have lived here since long before you and I ever met. Why on earth should I get...