Нове щастя в пізньому віці

Запізніле щастя

Іван довго блукав незнайомим великим містом, доки не дістався до вокзалу. Ноги гули від втоми, а настрій був так собі. З якою ж радістю їхав сюди, а тепер мусить тікати, наче кіт, що горщик розбив.

Помітивши вільне місце у залі очікування, він присіл перевести дух. «Трохи переведу подих, тоді й піду за квитком. П’ять хвилин уже нічого не змінять. Добре, що не взяв зворотній заздалегідь. Планував затриматися на тиждень… Та й біс із ним».

Коли ноги трохи відпочили, він перекинув через плече непідйомну спортивну сумку й пішов до кас. Доки стояв у черзі, спостерігав за вокзальною метушнею й думав, що робитиме, якщо квитків не вистачить. Але касирка видала йому білет. Хоча й чекати потяга доведеться більше трьох годин. Та нічого. Головне — квиток у кишені, він їде додому.

Іван поклав у кишеню куртки квиток із паспортом, оглянувся. Його місце вже хтось зайняв. Він вийшов на вулицю, до потягів. Біля стіни вокзалу теж стояли лавки. Біля однієї з платформ шипів готовий до відправлення швидкий поїзд. Електронне табло перед шостою платформою показувало час відправлення та пункт призначення. Усі пасажири вже зайняли свої місця, тому лавки біля вокзалу були вільні.

Гострий запах креозоту й залізничного пилу змішувався з сигаретним димом, перегаром і потом немотих тіл. Навіть свіже повітря не рятувало. За день через вокзал проходять тисячі людей, включно з бомжами й п’яницями.

Іван сів на одну з лавок, звідки добре було видно всі табло й платформи, і приготувався чекати. У думках він знову і знову прокручував розмову з онуком Марії, запізно придумуючи правильні слова, а тоді й зовсім збився з пантелику…

— Вільне? — почувся поруч молодий чоловічий голос.

Іван підвів очі й побачив перед собою чоловіка у діловому костюмі з невеликою валізкою на колесиках.

— Вільне, присідайте, — сказав він і трохи посунувся, хоча місця й так було достатньо. Зауважив, що й на інших лавках сидять люди.

Чоловік сів на протилежному кінці й послабив краватку, потім поставив валізку поруч.

— У відрядження їдете? — поцікавився Іван, якому просто хотілося поговорити, почути людський голос.

— Ні, із відрядження додому, — неохоче відповів той і глянув на Івана.

— Я теж додому повертаюся, — зітхнув Іван.

— Теж з відрядження? — скептично запитав чоловік.

— Ні. У гості завітав. Думав на тиждень залишитися, та не вийшло, — Іван понуро опустив голову.

— Що, вигнали? — зі співчуттям поцікавився сусід.

— Ніби так. От сиджу, чекаю львівський потяг. А ви?

— Не пощастило нам із вами, довго чекати доведеться. Я теж раніше часу мусив з’їхати. Квиток міняти довелося.

— А який вагон? — з цікавістю запитав Іван.

— Одинадцятий.

— То поїдемо разом. А купе яке, не п’яте випадково?

— П’яте, — недовірливо сказав чоловік і поліз у кишеню за квитком. Перевірив, кивнув і заховав назад. Потом ляснув себе долонею по коліну. — От так збіг. Ви тільки-но квиток брали? — запитав він, уважніше розглядаючи Івана. Адже їхати разом усю дорогу.

— Так.

— Я мав їхати через два дні, але дружина подзвонила — дочка захворіла. Каже, навіть боїться вголос вимовити діагноз, плаче. Довелося перервати відрядження й повертатися.

— То літаком швидше було б, — зауважив Іван.

— Боюся літати, чесно кажучи. Поїздом спокійніше.

У цю мить у кишені піджака чоловіка задзвонив телефон. Він дістав його й відповів. Іван відвернувся, показуючи, що не підслухує.

— Привіт. Так, на вокзалі, квиток уже взяв… Я теж сподівався… Я теж уже суму— А ти що, не розумієш? — раптом обірвав мовчання чоловік. — Не суди, батьку. Ти нічого не знаєш, — несподівано перейшов на «ти».