Новий мешканець оселяється в квартиру № 23: троє чоловіків переносять скромні речі.

В квартиру № 23 в’їжджав новий мешканець, троє чоловіків переносили його нескладні речі. Досвідчена Лариса Матвіївна одразу визначила, хто з них вантажник, а хто господар. До господаря і підійшла.

– Вітаю, я тутешній домком, – відрекомендувалась вона. – Майже голова будинкового комітету. Ви до нас надовго чи ні?

– Як вийде, – сказав чоловік. – Поки що взяв житло в оренду, але мрію колись приватизувати. Дозвольте представитися: Євген Ілліч Кутовий.

Лариса примітила, що серед речей Євгена немає нічого дитячого чи жіночого. Значить, дядько безсімейний. Це насторожує. З тишею і порядком у безсімейних завжди неважливо. Галас, пиятики, жінки…

– Називайте мене Лариса Матвіївна, – сказала вона. – Моє прізвище – Шалена, але не спокушайтесь. У мене не пошалієш. Ви п’єте?

– Так! – сказав Євген. – Наче візник!

– Курите?

– Так!

– По ночах сваритесь?

– Обов’язково!

– Непристойних жінок у дім водите?

– Обов’язково! Як же ж без них?

– Просто камінь з душі впав, – сказала Лариса Шалена. – Нарешті з’явився нормальний мешканець.

Вантажники засміялися, Євген теж.

– Якщо будуть питання – звертайтесь, – додала Лариса. – Я живу на два поверхи вище. І врахуйте, що у нас дім передовий. Квіти, суботники, прибирання… не побайдикуєш! Я буду залучати вас до громадської роботи!

Попри побоювання, Євген Ілліч виявився досить спокійним мешканцем. Він десь працював позмінно, вихідні зазвичай проводив вдома. Підозрілих гостей не водив, музику на всю гучність не включав, у стіни перфоратором не довбався.

Бачачи, що Кутовий – чоловік серйозний, Лариса трохи осміліла. Вечорами вона з гуртом таких же тіток-активісток носилася по корпусу, вирішуючи багато насущних побутових завдань. І якщо домкомові терміново потрібна була чоловіча сила, голова будинкового комітету Шалена, пробігаючи повз, просто стукала в двері номера 23.

– Євген Ілліч, відгукніться! Мені вас треба!

– І мені вас треба! – у тон їй відгукувався Кутовий.

Зайнята громадським навантаженням, Лариса навіть не помічала двозначності такого вітання. За плечима у неї було два розлучення, вдома росли двоє дітей, особисте життя давно було забуте. Уся жіноча енергія й увесь вільний час йшли на будинковий комітет.

– Євген Ілліч, мені вас потрібно!

– І мені вас, Ларисо Матвіївно!

– У електриці випадково не розумієтесь? Щиток на сходах дивно гуде!

– Випадково розуміюся. Зараз візьму прилад.

– Євген Ілліч, мені вас потрібно!

– І мені вас!

– Рятуйте! На козирок під’їзду хтось котика закинув.

– Зараз візьму драбину, допомога вже на шляху.

– Євген Ілліч, мені вас потрібно… Євген Ілліч…

А потім до Кутового стала приходити жінка. Лариса Матвіївна зафіксувала чужу гостю як мінімум двічі. Гостя піднімалася на квартиру номер 23, Євген відчиняв двері й впускав її. Управдом Шалена особисто бачила це з верхнього майданчика.

Здавалося б, чого тут дивуватися? Невідома приходила порожньою, на високих підборах, у короткій сукні, вся з себе, дуже класно нафарбована… і цим вона категорично не сподобалася Ларисі. Хоч убий – не сподобалася!

На столі чекали купи папірців із планами громадської діяльності, кошторисами, афішами, квитками і проєктами розвитку дому. Завжди Лариса Матвіївна з радістю лазила в них, але… сьогодні ввечері вони раптом здалися їй непотрібними.

Сусід Євген Кутовий завів собі нафарбовану ціпочку в міні-спідниці. І це якось несправедливо. Неправильно це. Чому? Чорт його знає.

Лариса стояла перед дзеркалом і розглядала свої сорок два роки.

– Що він у цій заразі знайшов? – раптом запитала вона себе. – Мене штукатуркою не обдуриш, я досвідчена. Так вона від мене на три роки молодша. Або навіть менше!

Лариса опустила очі на свої ноги, втягнула животик, повернулась так і так.

– Міні-спідниця, підбори? Пхе, бачили ми таких… молоденьких! Я теж можу дозволити собі міні! От зараз візьму та й одягну! Просто так, щоб знали!

Хто про це має знати, Лариса не уточнила, але з квартири вийшла у сукні з відкритими колінами, причесана і підфарбована. У руці у неї, як завжди, були важливі папки й будинкові папери.

Цокаючи туфельками, Лариса спустилася сходами. Стукати до Євгена вона не збиралася, навіщо відволікати людину від приємної незнайомки. Але Кутовий сам відчинив двері – він виносив сміття.

– Лариса Матвіївна? – здивувався він. – Добрий вечір. Яка ви сьогодні чудова! Ви до мене?

– Ні, Євген Ілліч, – байдуже кинула голова будинкового комітету Шалена. – У вас вечірка і гості, не хочу чіплятися попусту.

– Гості? – перепитав Кутовий. – Ви про мою колишню? Вона вже пішла. Їй треба було підписати папери про відсутність майнових претензій і про правила відвідування дитини.

«Колишня? Слава Богу!» – подумала Лариса Матвіївна.

Чи, може, вона сказала це вголос? Вона сперлася на перила і чомусь одразу забула, куди йшла зі своїми паперами, нарядна і в красивій сукні.

– Ви шикарна жінка, Ларисо, – сказав Кутовий, дивлячись на її наряд. – Вас квітами треба зустрічати, а я тут зі сміттям бігаю.

– Смішно виглядаю, так? – спитала Лариса. – Ні вдень, ні вночі від мене спокою нема, зовсім на канцелярську мишу перетворилася.

– Не беріть до голови, – сказав Євген. – Мені вас потрібно.

– І мені вас, – сказала Лариса.