Connect with us

З життя

Новий шлях до щастя

Published

on

Останній шанс на щастя

Олеся прокинулася радісна сьогодні її вісімнадцятий день народження. Вона знала, що батьки приготували подарунок. Який саме не впевнена, але сподівалася на золоте каблучко з діамантом.

“Доню, прокидайся! З днем народження, рідненька! Дивись, що тобі купили”, мати тримала в руках маленьке блискуче кільце, а батько, усміхнений, стояв поруч.

“Дякую, мамо, тату!” вона схопилася й одразу ж наділа його. “Яка краса!” Обійми, поцілунки. “Але ж воно таке дороге…”

“Невже на повноліття улюбленої доньки ми не можемо собі цього дозволити? Ти ж так мріяла”, промовив батько.

“Вставай, це ще не все! Вирішили зробити сюрприз поїдемо на море. У нас відпустка, у тебе канікули”, додала мати.

“Ой, правда? Які ж ви хитрі! І мовчали? А як же речі? Треба збирати…”

“Я вже зібрала. Подивись, що ще потрібно”, мати вийшла з кімнати.

Олеся тішилася. Єдине, що засмучувало дощ за вікном. Але коли вийшли, він уже скінчився. Завантажили речі в машину, сіли й поїхали. Виїхали на трасу Олеся уявляла, як засмагатиме, купатиметься, а потім вернеться додому з чудовим загаром. Дівчата позаздритимуть, особливо подруга Марічка…

Олеся з трудом розплющила очі, спробувала підвестися і застогнала від болю. Тіло горіло.

“Лежи, не рухайся”, над нею стояла незнайома жінка в білому халаті, поправляючи подушку. “Зараз покличу лікаря.”

Лікар у окулярах, похилий, взяв її за руку:

“На трасі стався жахливий випадок. Вантажівка врізалася в вашу машину”, він намагався говорити мяко.

“Де мама? Де тато? Хочу їх бачити!” по щоках котилися сльози.

“Олесю, будь сильною. Твоїх батьків більше немає. Ти вижила дивом.”

“Ні, не вірю! Мій тато завжди їздив акуратно!”

Та лікар говорив правду: вантажівку занесло на слизькій дорозі. Олеся довго відходила, не хотілося вірити, що батьків немає. Кололи ліки, але навіть у півзабутті вона думала про них.

Час минав, вона досі лежала в лікарні. Лікар сказав прямо: дві важкі операції, дітей вона мати не зможе. Ніколи. Це був новий удар. Потроху почала вставати.

Родичів у Олесі не було. Єдина бабуся, батькова мати, жила далеко в селі, але була хвора. Навідувалася подруга Марічка, разом із нею завітав Андрій, з яким вона кілька разів гуляла в парку. Сподівалася, що вони продовжать зустрічатися. Але він більше не зявлявся.

Після виписки Марічка намагалася розважити подругу. Одного разу привела з собою Тараса, який їй дуже подобався, але він вважав їх просто друзями. Тарас дивився на Олесю з цікавістю. Йому сподобалася ця тиха дівчина, а коли дізнався, що вона втратила батьків, захотів підтримати.

Незабаром вони гуляли втрьох, а потім Тарас прийшов сам. Олеся займала його думки. Вона ж, проводжаючи час із ним, оживала, але боялася, що Марічка образиться. Вирішила поговорити.

“Марічко, ти на мене сердишся через Тараса? Пробач мене…”

Марічка ледве стримувала злість:

“А якщо й сержусь, ти його покинеш?” вона сама бачила, що він закохався в Олесю.

Олеся не зрозуміла сарказму й, посміхаючись, відповіла:

“Та як же його кинути? Скажи, що не ображаєшся.”

Марічка кивнула, натягуючи посмішку, а сама думала:

“Знала б, що ця нещасна Олеся сподобається Тарасові, ніколи б їх не познайомила.”

Тарас не помічав шрамів, говорив їй компліменти, а вона розквітла від кохання. Одного разу він приніс великий букет троянд і зізнався у коханні. Олеся збентежилася серйозні стосунки означали близькість, весілля, дітей. А вона не могла стати матірю. У розпачі розповіла Марічці.

“Не знаю, що робити… Тарас зізнався, а я… Я нікому не казала, але не зможу мати дітей. Що тепер буде? Напевно, він відійде. Хто захоче сімї без дітей? Але я маю йому розповісти…”

“Звичайно, маєш”, підтримала подруга, але сама вирішила сказати Тарасові першою.

Марічка негайно скористалася ситуацією, подзвонила йому:

“Тарасе, я мушу розповісти про Олесю. Вона не зможе мати дітей після аварії. Не знаю, чи скаже тобі сама…”

Тарас дивився на неї. Вона чекала його реакції.

“Що ж… Дякую.” Він розвернувся й пішов.

Олеся чекала Тараса, готуючись розповісти все.

“Привіт, заходь. Мені треба щось сказати тобі…”

Він обійняв її:

“Не треба. Я знаю… Але це нічого не змінить.”

Вона навіть не спитала, звідки він дізнався. Для неї було важливо, що він любить її.

Весілля було скромним. Олеся була щасливою, але сумувала через відсутність дітей.

“Олесю, сказав чоловік одного дня, може, візьмемо дитину з дитбудинку?”

Вони взяли маленьку дівчинку, назвали Софійкою, і навіть коли дізналися, що вона була немовлям підкинутим під двері притулку, полюбили її як рідну.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + шість =

Також цікаво:

PT24 хвилини ago

A mala estava no corredor quando eu vi a mulher sair correndo

Eu moro na 302 faz vinte e três anos. A dona Tereza é minha vizinha de porta desde que o...

PT24 хвилини ago

A mala estava no corredor quando eu vi a mulher sair correndo

Eu moro na 302 faz vinte e três anos. A dona Tereza é minha vizinha de porta desde que o...

FR28 хвилин ago

# La petite-fille au médaillon

Le téléphone a sonné à sept heures du matin. J'étais assis dans la cuisine, je regardais ma tasse de café...

BG31 хвилина ago

Вратата на съседката

Жената от апартамент 7 се казва Радостина. На петдесет и четири е, работи в общинската администрация от двайсет години и...

EN4 години ago

The Notes I Couldn’t Play

The security footage from that afternoon shows me laughing—not the jittery laugh of someone caught in a prank, but the...

EN5 години ago

A Million Dollars Couldn’t Buy What Atlas Remembered

The check was already in my shirt pocket that afternoon, made out to cash for one million dollars. I’d picked...

ES6 години ago

La mitad que faltaba

Bellaire Boulevard olía a llanta caliente y tamales de cerdo. Camila Ríos no revisó la hora porque sabía que el...

FR9 години ago

La blanquette qui a fait déborder la marmite

Je savais que ce dimanche allait être long quand j'ai vu ma belle-mère entrer avec sa sœur en tenant un...