Очікування радості: приїзд доньки з сім’єю на тиждень.

Олексій Андрійович зранку був у передчутті свята. Вчора приїхала дочка з сім’єю, на власній машині, погостювати на тиждень у рідному курортному містечку. Зупинилася у брата – сина Олексія Андрійовича. У батька – однокімнатна квартира, тісно. Її вони сину залишили, коли ще дружина жива була. Вчора дочка завітала до батька – обнялися, вона чмокнула його в щічку, поцікавилася здоров’ям і поспішила на зустріч з подругами. А сьогодні – родини сина та дочки вирішили з’їздити на море. Планували виїхати двома машинами. Попередили батька, щоб був готовий до восьмої ранку – заїдуть, заберуть. Радість від майбутнього спілкування з дітьми та онуками хвилювала. Ще вчора він почав готуватися до подорожі – прикупив гумові капці-шльопанці, нову футболку з якимось іноземним написом, шорти. Недорогі, зате нові. Потратився, звісно, але якось дотягне до пенсії. Не кожного дня така подія!

З самого ранку привів себе в порядок і сів у крісло навпроти стінного годинника – чекати. Час тягнувся поволі. Він прислухався до шуму за вікном – чи не під’їжджає машина? Очікування перервав телефонний дзвінок. Телефонував син.

– Тату, – голос звучав винувато. – Тут така справа – не виходить тебе забрати, місць у машинах не вистачає. Розумієш, набили багажники, салони, самі ледве помістилися. Тебе посадити нікуди.

Олексій Андрійович мовчав, відчуваючи, як меркне радість і на її місце приходить гірке розчарування. Але, зібравшись з духом, відповів:

– Та нічого, синку, їдьте без мене, – і, звільняючи сина від почуття провини, додав: – я і сам думав відмовитися – відчуваю себе якось не дуже…

– Ну і добре! – зрадів син, не поцікавившись у батька причиною недомагання. – Тоді ми поїхали…

Так і не переодягнувшись, Олексій Андрійович сидів у кріслі, тупо дивлячись у порожнечу. У голові крутилися невеселі думки:

– Ось так. Колись був потрібен, був час, коли й дня без мене прожити не могли. Тепер – не до мене їм. Нащо їм старий батько? Старі люди нікому не потрібні…

Одне добре – син і дочка не забувають одне одного. Пояснив їм у дитинстві, що брат і сестра – найрідніші в світі люди. Рідніші – не буває. Навіть чоловік з дружиною – по суті абсолютно чужі один одному люди, а решта родичів – ще менше. А брат і сестра – від одного батька та матері – одна кров, спільні предки. Добре вони це засвоїли. І в дитинстві одне одного не давали в образу, і зараз не забувають.

– Ну і гаразд, – зітхнув Олексій Андрійович. – Чого вже ображатися? Може й справді місця не було? Не дітей же висаджувати. – Він гнав від себе думку, що міг би син зробити ще один рейс – до місця відпочинку година їзди. Але думка поверталася, піднімаючи з дна душі накопичений осад образи.

– Є ж причіп у сина, перевантаж на нього речі з салону, – не довелося б тулитися. Глядиш і мені місце знайшлося б. Та це ж зайві проблеми – причіп чіпляти, вантажити в нього речі. Не вартий, видно, батько цих турбот…

Сонце за вікном припікало. Олексій Андрійович закрив балконні двері, задёрнув щільну штору, рятуючись від денної спеки.

– Коли ж спека спадет? Хоч би дощ пройшов, все легше стане. А на березі моря зараз добре – прохолода від води і вітерець свіжий… Піти, мабуть, на лавочку, поки там тінь. Подихати свіжим повітрям.

Він важко піднявся, розім’яв затерплі ноги і рушив до виходу.

На лавочці вже сиділа Іванівна – сусідка з першого поверху, подруга покійної дружини Олексія Андрійовича.

– Привіт, Іванівно, – привітався він. – Сидяча прогулянка?

– Привіт, Андрійовичу, – усміхнулася сусідка. – Ти сьогодні, немовби на пляж зібрався, капелюха солом’яного тільки не вистачає. – Вона, стримуючи сміх, читала напис на новій футболці. – Ти знаєш, що тут написано?

– Та звідки? – махнув рукою той. – Зручна, легка – і добре!

– Ай вонт ту мейк лав, – прочитала вона. – Я хочу займатися любов’ю!

– Хто? – здивувався Олексій Андрійович.

– Ти! – засміялася Іванівна. – На футболці у тебе так написано!

– Тьфу ти! – обурився Андрійович. – Добре хоч діти не побачили! Сховаю її подалі.

Посміялися. Настрій старого трохи піднявся.

– Давно сидиш? –поцікавився він. Не те, щоб йому це потрібно було знати. Так – розпочати розмову.

– Вийшла Бродягу з котенятами нагодувати, – кивнула вона головою в бік куща бузку. Під кущем, у тіні, дрімав старий кіт.

Жителі під’їзду поважали кота, колись домашнього, але через примхи долі ставшого бездомним. Був він ненав’язливий, акуратний і добре відносився до своїх побратимів, що жили в квартирах. Назвали його Бродягою, підгодовували. Зиму він проводив у підвалі, благо зими тут теплі. Місяць тому з’явилися у нього вихованці – два котенята, невідомо звідки взялися – може сам знайшов сиріток, а може хтось з жителів йому підкинув. Бродяга взяв над ними опіку і виконував свої обов’язки, на диво, відповідально. Захищав від бродячих собак, водив на прогулянки, вчив премудрощам бродячого життя. До їжі брався, коли котенята відходили від мисочок, наситившись.

– Бродяга тут, а де котенята?

– Забрали сьогодні, – зітхнула Іванівна. – Гарні люди, з сусіднього будинку.

– А його, значить, залишили?

– Та кому він потрібен, старий? Я його думала до себе взяти, щоб пожив як людина. Так моя Матильда мені такий скандал вчинила! Все життя зі мною прожила, улюбленою та єдиною кішкою! Хіба вона когось чужого в домі потерпить? Тиждень потім ще на мене ображалася.

– Так. – Опустив голову Олексій Андрійович. – Старі нікому не потрібні. – І знову його омила хвиля образи. Хоча – чого ображатися? Комусь і гірше доводиться. Ось – старий кіт, який нікому в житті злого не зробив. Був добрим домашнім котом, дітей, напевно, любив, господарів веселив. А тепер з заздрістю дивиться на домашніх побратимів, згадує своє колишнє, щасливе життя. Розуміє, що нікому він не потрібен. Був потрібен котенятам – і тих забрали.

– Бродяга, – покликав він. – Підемо до мене. Хоч і залишився нашого життя лише хвостик, але все-таки краще його дожити, знаючи, що про тебе є кому піклуватися.

Кіт, наче недовіряючи йому, поглянув сумними очима і відвернувся. Олексій Андрійович обережно взяв його на руки, притиснув до себе і щось почав шепотіти на вухо. Тіло кота розслабилося, він притиснувся головою до старого, закрив очі і замурчав, наче котеня.

– От і добре, Бродяга, – шепотів Олексій Андрійович, погладжуючи кота, – хоч, який ти Бродяга? Ти тепер справжній домашній кот. Підемо додому. Зажурився по дому?

– Футболку забрудниш, Андрійовичу! – похитала головою Іванівна.

– Та ну її, футболку цю…

У квартирі надриваючись дзвонив телефон. Не відпускаючи кота з рук, він натиснув кнопку відповіді.

– Тату! Тату, що сталося?! – ридаючи говорила в слухавку дочка. – Я дзвоню, дзвоню, а ти не відповідаєш! Я вже подумала…

– Все нормально, доню, – заспокоїв її Олексій Андрійович. – Виходив на лавочку, телефон вдома залишив.

– Ми тут мало з розуму не зійшли! Я чоловіка за тобою послала, – ще всхлипуючи розповідала дочка. – Скоро повинен під’їхати. Ми тут тебе чекаємо, збирайся.

– Добре, тільки футболку переодягну. Зі мною ще кіт буде. Мій, домашній! – недавньої образи на дітей наче й не було!

– Та хоч усі коти міста! – вже сміялася дочка. – Тільки приїдь, тату!

– Ось так, Бродяга! – Олексій Андрійович вимкнув телефон. – Потрібні ми ще комусь!

Бродяга згодно підморгнув і… Усміхнувся!