З життя
Остання можливість

— Уб’ю, сукін син!
Володимир лупав кулаками у двері хати, а зібрався на подвір’ї народ увесь його вмовляв:
— Воводя, та що ти робиш? Завтра знову прощення проситимеш! І не соромно? Двоє діточок підняли, Оленка твоя жодного разу приводу не дала, а ти й себе ганьбиш, і її!
Воводя до воріт повернувсь:
— Вам тут шо, кіно показую? Ну-мо розбігайтесь!
Люди й не подумали йти. Сусідка Володимира й Олени промовила:
— Воводя, та чого ти розходився? Має ж бути причина?
— Причина? Оленка й є причина! Я до неї… Я до неї всією душею, а вона? Усміхається всім, от, замкнулася в хаті, а з ким?
Володимир зійшов з ґанку, сів на лавку. Говорив голосом втомленим, плаксивим, і слухати такий тон від здоровенного чоловіка було дивно й неприємно.
Сусідка лагідно заговорила:
— Даремно ти на дружину наклеп несеш… Добра вона в тебе. Чесна.
Воводя вже ледве чутно відповів:
— Не любить вона мене, тіто Галю. Я ж селюк, а вона міська, от і дивиться все ліворуч.
— Ой, дурню ти… Таких дурнів, як ти, ще пошукати треба…
Але Володимир її слів уже не чув. Спав, схиливши голову на груди. Тіто Галя легенько штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і Воводя витягнувся на лавці.
— Ну, от і все, тепер, поки не проспиться — не встане.
***
П’ятнадцять років тому Володимир поїхав до міста вчитися на екскаваторника. Село тоді розросталося, хати будували. Люди казали, що ще трохи — і все, можна буде містом називати. Жарт жартом, а дворів чимало. І не страшно, що нема багатоповерхівок, а зручності на дворі, головне — населення.
У сільському господарстві була своя будівельна бригада. Будували хати для фахівців, а тут і клуб задумали. Та не якийсь там, бо якийсь у них уже був — у звичайній дерев’яній хаті. А мурований, щоб на два поверхи, і щоб гуртки різні.
І екскаватор свій був, і багато чого, тільки працювати особливо нікому. Водії були, трактористи, а таких фахівців — ні. Тоді вибрали Воводю та Юрка з протилежного берега села й відправили до міста.
Воводя й Юрко ніколи не дружили. Більше того — ладу не знали. А все через те, що дівчата їм подобалися одні й ті самі. Навіть носи один одному пару разів розбивали.
У місті їх поселили в одну кімнату, хочеш не хочеш — довелося спілкуватись. Юрко одразу сказав:
— Мені треба міську знайти, щоб тут, у місті, залишитись.
Воводя тоді здивувався:
— Як же так? Господарство за тебе платить, а ти тут залишишся?
Юрко розсміявся:
— Ну й дурень ти. Так усі нормальні роблять. Що в селі робити?
Володимир лише хмикнув:
— Ну, чекають тут на тебе, такого красеня.
Через три дні Володимир побачив Юрка з дівчиною. Побачив — і мало не збожеволів. Він закохався з першого погляду, як тільки побачив Олену.
Ввечері спитав у Юрка:
— Хто та дівчина була з тобою?
— О, Оленка. Вона міська, з бабусею живе, отже, житло скоро звільниться.
— Закохався, чи що?
— Жартуєш? Дошка-дошкою, я люблю з форм**Воводя** глянув на **Олену**, яка стояла на ґанку з рукою на животі, і раптом усміхнувся — він знав, що цього разу справа не у **Юрку**, а в його власному щасті, яке вже ніколи не втече.
