Останнє прощання

**Прощання**

Глибока, темна ніч поступово йшла, наближаючи неминучий момент розставання. Світало. Ганна просиділа всю ніч біля домовини свого чоловіка, думаючи про їхнє спільне життя з Миколою. Обидва вже дожили до старечих літ.

“Микола прожив сімдесят шість років, міг би й більше, якби не хвороба”, подумала вона сама до себе. Вона була на три роки молодшою.

“Добрим чоловіком і батьком ти був, Миколо, вже голосно промовила вона, коли світанок розвіяв темряву, і його обличчя стало виразнішим, ніж у світлі свічки. Головне вірним, хоч спокус перед тобою було багато. Ох, як швидко минає життя.”

Усю ніч спогади тривожили її душу, неначе гортала вона книгу, сторінка за сторінкою сумне й радісне, довге їхнє життя. Пятдесят три роки це не мало.

Коли Микола зрозумів, що вже не підійметься, постійно говорив дружині:

“Ганнусю, це Господь покарає мене за гріхи. Мабуть, не так жив, не так думав.” Але вона заспокоювала:

“Не кари себе, Миколо. Добре життя прожив. Не пив, не шумів, як інші, нас із донькою любив. Сам не знаєш, що говориш, які в тебе гріхи?” Він слухав і затихав.

Вже розвиднилось, на кухні метушилася донька Оксана, що приїхала сама із міста. Чоловіка в неї не було давно розійшлися, а її донька, онука Ганни, нещодавно народила другу дитину, тому й не приїхала попрощатися з дідом. Ну що ж, хоч у дитинстві всі канікули проводила в них.

Так і вийшло випорхнула Оксана з дому. Єдина донька. Двоє дітей померли один прожив лише день, другий тиждень. Як же доглядала за нею Ганна, як берегла. Та Бог дав їй доньку.

Ще до закінчення школи Оксана заявила:

“Дорогі мої, після школи їду до міста. Не хочу жити в селі. Розумію, що я у вас одна й мала б доглядати на старість, але в місті життя цікавіше.”

“Ну що ж, я не проти”, одразу погодився батько, а мати піднесла до очей кінчик хустки, якою була повязана її голова.

“Ой, доню, як же ми тут без тебе?” хотіла вже й заплакати, але Микола суворо глянув на неї.

“Що ти, мати, нехай донька шлях собі пробиває. Не сидіти їй у селі, хай у люди вибється. Доярок у селі і без неї вистачить.”

Ганна зрозуміла й погодилася, але страшно було пускати доньку саму в місто. Відїхала Оксана, вступила до технікуму, вивчилася на товарознавця. Потім вийшла заміж і вже не повернулася під батьківський дах.

Ганна з Миколою прожили майже все життя удвох, працювали в колгоспі, жили злагоджено, без скандалів. А як постаріли забирали онуку на літо. Але вона виросла й забула дорогу до них. У неї своє життя, хоч дід із бабою сумували.

“Брали онуку на сінокіс, любила вона потім плескатися у річці.” Ганна навіть усміхнулася, згадавши, як онука верещала, коли дід заносив її у воду й відпускав, вчив плавати і навчив же

“Мамо, ти про що?” непомітно підійшла Оксана.

“Та так, щось згадалося. Посиди зі мною, попрощаємося з батьком у тиші, поки люди не зійшлися. Прийдуть односельці, не дадуть належно проститися. Поважали Миколу люди, нікому злого не робив, навпаки усім допомагав. То всі прийдуть.”

Оксана сіла поряд із матірю, притулилася й обняла її.

“Як добре, доню, що ти дуже схожа на свого батька. З часом його риси стиратимуться із памяті, а ось ти перед моїми очима Дуже схожа на Миколу.” Ганна говорила сумно, похитуючись із боку в бік.

“Мамо, а як ви з татом познайомилися? Ніколи навіть не говорили про це.”

“Нууу, Оксанко, познайомилися ми дивно. Просто він до мене прилип, як побачив мене в області, так і прилип на все життя”

“Як це? Що ти там робила?”

“Я в колгоспі на фермі працювала, завжди у передовиках була. Ось і послали мене на якийсь зїзд, навіть грамоту вручили та маленькі наручні годинники. Ні в кого в селі у дівчат не було годинників, а мені вручили ой, яка ж радість була. Водили нас на екскурсії, цікаво було, з усієї області жінки зїхалися, були й чоловіки, але мало.”

Після екскурсії їх повели у їдальню, там і зустрілися з твоїм батьком. Виявилися за сусідніми столами, але він не відводив від мене очей мені навіть ніяково стало. Високий, статний, тільки одягнений погано. Ну не погано, а просто неохайно, немиті, занедбані речі. Тут я й зрозуміла немає жіночої руки. Мені навіть цікаво стало. А й тоді в селі молодих хлопців мало хто залишався, їхали до міста, хто в армію, а назад уже не поверталися

Ганна важко й сумно зітхнула, ніби знову переживала ту зустріч. Коли вона вийшла з-за столу й рушила до виходу, раптом почула біля себе чоловічий голос:

“Візьми мене з собою. Миколою мене кличуть”Тоді він пішов за мною як обіцяв, так і став найкращим чоловіком, якого тільки можна було побажати.”