Останнім часом вона сильно погіршилася.

В останні часи Зінаїда сильно здала. Ні, вона не була хворою чи вже старою: рідна дочка обірвала її життя. Ось вже рік, як Зіна жила в мене і майже не вставала. Якось сусідка попросила мене зателефонувати до Катерини, її пасербиці.

– Нехай приїде. Повинитися хочу.
– Зіна, чому сама не зателефонуєш?

Зіна опустила очі.
– Боюсь, не поїде, якщо зателефоную сама. Краще ти, – вичерпано прошепотіла вона і заплакала. Я набрала номер Катерини.

– Катрусю? Це сусідка твоєї тітки Зіни. Вона просить тебе приїхати.
– Тітка Віра? Що сталося? – зазвучав схвильований голос Катерини.
– Приїжджай, доню. На місці розберешся, – відповіла я і поклала трубку.
– Приїде? – з надією запитала сусідка.
– Приїде! Катерина у тебе добра, – відповіла я, а про себе подумала:
– “Шкода Зіну. Але на місці Катерини я б не поїхала…”

Ту ніч я провела без сну: все лежала і згадувала Катерину. Багато води втекло з тих пір, як ця маленька дівчинка з’явилася в нашому селі. Дівчинку привіз з Полтави її батько, Іван. Він служив там, там і одружився. Народилася Катерина. Його дружина померла, коли доньці виповнилося 6 років, і Іван повернувся додому разом з Катериною. Дівчинку одразу ж охрестили. Священик нарік її Наталею, але ми всі звали Катериною. Незабаром Іван одружився на Зіні, і у них народилася Світланка. Спочатку все було добре, ось тільки Катя ніяк не могла назвати Зінаїду мамою. Все “Тітка Зіна” та “Тітка Зіна”…

– Годую цю басурманку, як рідну доньку, і не можу добитися, щоб вона називала мене мамою, – жалілася вона.
– Заспокойся, Зіна! Дівчинка вже велика була, коли рідну маму втратила! Пам’ятає вона її! Потерпи! Дивись і назве тебе мамою! А не назве – Бог з нею! Змирися!

Але Зінаїда не змирилася. Не змогла! З кожним днем люто ненавиділа свою пасербицю: завантажувала її непосильною роботою, намагалася сильніше образити або штовхнути при кожній нагоді. Іван нічого не помічав, наче сліпий був. Він працював у колгоспі на тракторі і вдома бував рідко. При ньому Зінаїда вела себе пристойно, а сама Катерина батькові ніколи не жалілася. Вона росла працьовитою, терплячою і далеко не по роках розумною дівчинкою. Такою пасербицею гордитися треба, але Зіна ніяк не заспокоювалася. Пам’ятаю, дівчинці було всього сім, а мачуха заставляла її няньчити Світланку, носити у великих відрах воду з колодязя, полоти город і доїти корову. Нам, сусідам, було дуже шкода дівчину.

– Що ти витворяєш, Зіна? Грішно знущатися над сиротою! – намагалася я вгамувати Зінаїду.
– Нічого цій басурманці не станеться! Нехай відробляє свій хліб! – зло пихтіла Зінаїда.

Якось Катерина в чомусь провинилася перед мачухою, і та її побила. На щастя, це побачила я і відібрала у неї дитину. Хотіла я тоді все розповісти Івану і відкрити йому очі на його дружину. Але не наважилася втручатися в чужу сім’ю. Ох і картала я себе потім за свою боягузтво!

Потім сталося так, що одного разу Катерина не догледіла за Світланкою і та зникла зі двору. Знайшлася вона досить швидко, але Зінаїда була просто в люті! Ні, вона не побила Катерину: тут інше сталося. Іван тоді якраз вночі орав. Вранці приїхав він з поля раніше звичайного, а старшої доньки ніде немає! Зіна якраз корову відправила в стадо. Іван кинувся шукати Катерину, але її ніде не було! І постіль її ще з вечора не розібрана… Батьківське серце відчуло недобре.

Рано вранці Іван прибіг до мене! Разом з ним ми шукали дівчинку: кричали, звали! Іван навіть у колодязь заглянув, але, на щастя, дитини там не було. Раптом він побачив замок на комірчині і зірвав його сокирою. На купі старого, обгризеного мишами шмаття спала його Катерина!

Добряче тоді Іван покарав свою дружину! Боялися ми, що до смерті заб’є, заступилися! Хотів розлучитися, але залишився з нею лише заради Світланки! А Зіна після того випадку стала терпиміше до своєї пасербиці.

Чи полюбила вона її, як свою дочку? Ні, не думаю: Зіна просто боялася чоловіка. Життя в їх сім’ї поступово налагоджувалося. Тільки Катерина перестала розмовляти і замкнулася в собі.

Даремно Іван возив дочку до самих відомих лікарів! До кого він її тільки не возив, навіть до знахарів! Але нічого не допомагало: дівчинка все так само мовчала. Іван просто не знаходив собі місця. Тоді він зважився на радикальний крок: розлучився з дружиною, забрав Катерину і поїхав. Молодшій, Світланці, Іван справно платив аліменти.

Минали роки. Світлана виросла, вийшла заміж і виїхала з чоловіком до столиці. З матір’ю в них стався якийсь конфлікт, і Світлана викреслила її зі свого життя. Для Зіни настали дійсно чорні дні. Можна її зрозуміти: у цьому житті сусідка любила лише свою Світланку. Вона була для неї єдиним промінцем світла в віконці! А тут життя раптом обірвалося…

Зіна почала ходити до церкви, молилася, плакала! Просила Господа, щоб він пом’якшив кам’яне серце її дочки! Все марно! Світлана не писала їй, не дзвонила й не приїжджала! Тоді нещасна мати поїхала до неї сама, але дочка її навіть на поріг не пустила!

А що ж Катерина? Я бачила її пару років тому, на похоронах Івана. Він помер, і Катерина вирішила поховати свого тата в рідному селі. Вона виросла, стала красивішою, розцвіла. З маленької забитої дівчинки Катерина перетворилася на справжню красуню. І мова до неї повністю повернулася! Разом з Катериною приїхали її чоловік і двоє маленьких синів.

А Світлана навіть на похорони батьківські не з’явилася! Зате вона з’явилася через тиждень і попросила матір переоформити на неї дім.
– Донечко, але я жива поки… – розгубилася Зіна.
– Мамочко, живи собі! Але ж рано чи пізно це станеться! Мені доведеться вступати в спадок, а це цілий купа непотрібної тяганини! Простіше зробити це заздалегідь.

Зіна послухалася і поступилася дочці. Вони переоформили будинок, і Світланка тут же поїхала. Повернулася вона вже з покупцями і викинула матір з її ж будинку. А потім забрала гроші і була така… Це остаточно зламало Зіну. Сусідка важко захворіла, і я взяла її до себе. Таке от життя…

Ніч у нас обох пройшла без сну, в важких, непростих думках. Я була впевнена, що Катерина не поїде, адже стільки поганого причинила їй її мачуха! Ходила по дому, робила вигляд, що займаюся господарством, і боялася подивитися в очі Зіні. Катерина приїхала лише вдень. Я залишила їх з Зіною наодинці. Вони довго розмовляли і, нарешті, обидві вийшли з кімнати. Я помітила, що Зіна пожвавішала і навіть помолоділа.

– Тітка Віро, я забираю маму Зіну до себе. Допоможете мені зібрати її речі? – попросила Катерина.
– Катрусю, дитино! Дякую тобі, але я зовсім слабка… Не перенесу дорогу…
– Нічого! У нас ви швидко одужаєте! Внуки не дадуть хворіти! Та й мені веселіше з вами буде! – усміхнулася Катерина.

Я зібрала речі Зінаїди, і вони поїхали. Пізніше Катерина зателефонувала і сказала, що доїхали гарно. Вони досі телефонують мені: то Катерина, то Зіна… Зіна розповідає мені про своє нове життя. Про свою Світланку вона мовчить. Та я й не питаю: не хочу ятрити її рану, що ніколи не загоїться. Зате про Катерину, про зятя та онуків Зіна розповідає мені з невтамованим захопленням і гордістю. Я слухаю її і думаю, яким же великим, щедрим і милосердним виявилося серце у цієї дівчинки!

Адже з самого дитинства їй стільки довелося перенести… Не кожен дорослий пережив би таке! Катерина виявилася мудрою і дуже сильною: не зламалася і витримала все. А світла душа її так і не забруднилася в цій грязюці. Вона залишилася такою ж: чистою, красивою і не пам’ятаючою жодного зла…