П’ятнадцять років прихованої історії.

На нашу таємну історію вже 15 років. Я поділюся нею, бо чоловік вже знає, а значить – можна.

Перед пологами я перебувала на підтримці 26 днів – це був великий відпочинок перед безсонними ночами. У палаті зі мною лежала Оксана – 21 рік, симпатична, середнього достатку, живе з батьками, дитина незапланована, батько не радий і заміж не кличе – звичайна ситуація, вона в ній катастрофи не бачила, якось і не обговорювали ми це. Сказала лише раз, що мама хоче внучку, а татові однаково, кого на велосипеді вчити їздити. Ми багато спілкувалися, здружилися, разом смаколики їли.

Якось ранком на обході лікар запитав у неї:
– Ви не передумали?
– Ні, – відповідь була твердою.
– Медсестра принесе бланк. За законом у вас буде 6 місяців, щоб передумати.
Я про щось задумалась, але боялася питати. Перед обідом медсестра принесла документи, і Оксана їх заповнила. Від думок у мене вже тріщала голова, і я не могла більше мовчати:
– Що це?
– Відмова.
– Чому!? Ти ж виростеш, батьки допоможуть, ти молоденька, сильна. Ну що ти!?
– Ще народжу! А зараз не час, не потрібний він мені!

І знаєте, відповідь була холодною…, в ній не було ні горя, ні жалю до дитини, ні сліз, вона навіть не відвернула погляд, а я все дивилась і чекала, коли ж вона заплаче – тоді-то я зможу її переконати! Але вона не плакала.
Ми з нею більше не гуляли, майже не розмовляли.
А я почала мріяти, як би мені забрати цю дитинку до себе. Після першої ночі роздумів, не знаючи, куди йде це її свідчення, я зранку вирушила до свого лікаря. Розповіла все як є, і ми пішли до завідувача пологового відділення. І там розповіла. Пішли до головлікаря. Тут тільки я озвучила все:

– Можна так зробити, щоб це я його народила, а вона… і не народжувала. Я не знаю як, але так, щоб зовсім мій? Щоб чоловікові й родичам цього всього не пояснювати, просто – я народила двох і все! – а в мене була жахлива багатоводність, і ця ідея здавалася мені чудовою.
Лікарі роти пооткривали. Головний лікар закотив очі.
– Що ви, любонько! Це ж порушення закону! Мені через вас під суд йти?…

– Ну яка вам різниця?! Придумайте щось! Будь ласка! Навіть якщо ми народимо в різні дати, запишіть потім з моїми пологами! Чи ви його продасте комусь? – це вже зовсім було зайве сказано, і ображені медики мене вивели.
Тієї ночі Оксана народила. Я засмутилась, але в душі сподівалась, що Господь підготував цій дитині добру долю. Багато думати про це я собі не дозволяла, щоб не доводити себе до сліз, і спокійно гладила свій величезний живіт.
Наступного вечора у мене почалися перейми. Народжувала я важко. О 6:55 стала мамою Юлі-лапатулі.
Одразу після пологів до мене, ще не відновленої після пологів, підійшов головний лікар:
– Ви не передумали?
Я не одразу зрозуміла, про що він говорить. А коли зрозуміла, то затрясла головою:
– Ні! Ні! Ні! Не передумала!
Отак я народила двійнят – Данила і Юлю. Данилко смоктав, як насос, а Юля дуже лінувалася, але вагу набирала)

У головного лікаря я спитала, чим допомогти відділенню. Він написав список і сказав:
– Чим більше, тим краще, цього завжди не вистачає.
Чоловікові я телефоном про двійнят не сказала. Попросила приїхати до нас. Коли він побачив, не те щоб ошелешений… – він присів на стілець і попросив води, випив і запитав:
– А УЗД… Гм, то тепер УЗД… це…, ти назвала вже?
– А ти як хочеш?
– Ну ми ж думали Юлею, а тут…, – він встав різко і заусміхався, ніби щось згадавши, – Давай як діда мого – Данилом?
Звичайно, давай. Я плакала, а він думав – від радощів. Так, і від радощів, і від розуміння того, що роблю, що брешу йому, що всім збрешу через два дні, страшно було.

Я не маю уявлення, як вони там все оформили, але нам все видано було правильно з самого початку – від бірок до виписки з пологового будинку.
21 квітня моїм дітям виповнилося по 15 років. Ми поїхали на рибалку святкувати. Данилові подарували спінінг з котушкою, Юлі – гірський велосипед. Там я вирішила, що розкажу чоловікові, тільки тверезою не зможу – боюся реакції, а напідпитку не так страшно. На зворотному шляху в магазині взяла дві пляшки вина трохи кріпкішого. На здивування чоловіка відповіла: “Адже свято”. Діти лягли пізно, а я накрила на кухні продовження бенкету. Коли залишалося на дні другої пляшки, розповіла. Ігор слухав, потім сказав:

– Не вірю.
– Ось тобі хрест! – кривий п’яний хрест, жах!
Наступного вечора він перепитав:
– Це правда?
– Так, – тепер я не така смілива була, голова висіла нижче плечей.
Ми довго розмовляли, я плакала. Як камінь з душі впав, чоловік мене зрозумів.

– Ну ти… даєш! Данило, Юля, йдіть сюди! – діти підійшли, а я завмерла. – Мати ваша сильна і мудра жінка! Будьте з нею обережніші, і доброзичливо посміхнувся.