З життя
Пенсія дарує Дар’ї задоволення: обов’язкові витрати та невеличкий сюрприз – пакетик кави в зернах.
З пенсії Одарка Іванівна, крім обов’язкових комунальних платежів і купівлі продуктів на оптовому продажі, дозволяла собі невеликий подарунок – пакетик кави в зернах.
Зерна вже були обсмажені, і коли вона зрізала куточок пакетика, вони видавали незрівнянний аромат. Вдихати потрібно було обов’язково із закритими очима, позбавившись усіх відчуттів, крім нюху, і тоді траплялося диво! Разом з чудовим запахом у тіло ніби вливалась сила, в пам’яті спливали дівочі мрії про далекий світ, марився океанський прибій, шум тропічної зливи, загадкові шорохи в густих джунглях і дикі крики мавп, що гойдаються на ліанах…
Нічого цього вона ніколи не бачила, але розповіді тата, що постійно зникав у дослідницьких експедиціях у Південній Америці, вона добре пам’ятала. Коли він був удома, полюбляв оповідати Даринці про пригоди в долині Амазонки, сьорбаючи міцну каву, і її запах тепер завжди нагадував їй про нього – сухощавого, жилавого, засмаглого мандрівника.
Що батьки були не рідні, вона завжди знала. Вона пам’ятала, як на початку війни її, трирічну дівчинку, що втратила рідних, взяла до себе жінка, яка стала їй мамою на все життя. Далі – як у всіх: школа, навчання, праця, шлюб, народження сина, і ось підсумок – самотність. Син ще двадцять років тому, погодившись з умовляннями дружини, обрав місцем проживання іншу країну і щасливо жив із сім’єю в місті Хайфа. За весь цей час відвідав рідне місто тільки раз. Дзвонилися, син щомісяця надсилав їй гроші, але вона їх не витрачала – відкладала на спеціально відкритий рахунок. За двадцять років назбиралася значна сума, вона повернеться синові. Потім…
Останнім часом її не покидала думка, що прожила хороше життя, повне турботи й любові, але чуже. Якби не війна, була б у неї зовсім інша сім’я, інші батьки, інший рідний дім. Отже, і доля була б іншою. Своїх рідних батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку-однолітку, яка завжди була поруч у ті майже дитячі роки. Марусею її звали. Так і чуються іноді оклики: «Марусю, Дарусю!» Ким вона їй доводилася? Подружкою, сестрою?
Роздуми перервав короткий сигнал мобільного телефону. Вона глянула на екран – пенсія прийшла на картку! Оце добре, в сам раз! Можна прогулятися в магазин, прикупити кави – останню зварила вчора зранку. Обережно перестукуючи тростиною по тротуару, обминаючи осінні калюжі, вона підійшла до входу в магазин.
При вході притулилася сіренька, смугаста кішечка, насторожено розглядаючи то перехожих, то скляні двері. Жалощі ворухнулися в серці: «Замерзла, бідолашка, та й голодна, мабуть. Взяла б тебе додому, та тільки… Кому ти потрібна будеш після мене? А мені залишилось… Сьогодні, може, завтра». Але, шкодуючи нещасну, прикупила їй недорогий пакетик корму.
Вона акуратно вичавлювала желейну масу в поліетиленовий лоток, кішка терпляче чекала і дивилася на благодійницю закоханими очима. Розчинилися двері магазину, і на ґанок вийшла повновида жінка, вираз обличчя якої не віщував нічого доброго. Без зайвих слів вона відштовхнула ногою лоток так, що желейні шматочки розлетілися по тротуару:
– Кажеш їм, кажеш – ніякого толку! – гримнула вона. – Нема чого їх тут прикормлювати! – і, розізлившись, неквапом пішла геть.
Кішка, насторожено озираючись, взялася підбирати шматочки їжі з тротуару, а Одарка Іванівна, задихнувшись від обурення, відчула перший укол наближення приступу. Вона поспішила до автобусної зупинки – лише там були лавочки. Сівши на одну з них, вона гарячково шарила по кишенях, в надії знайти таблетки, але марно.
А біль безжально накочувався хвилями, голову ніби стискали в лещата, в очах темніло, з грудей виривався стогін. Хтось торкнувся її плеча. Вона насилу відкрила очі – молода дівчина налякано дивилася на неї:
– Вам погано, бабусю? Як вам допомогти?
– Тут, у пакеті. – Одарка Іванівна ледь ворухнула рукою. – Там упаковка кави. Дістань та розпакуй.
Вона припала до упаковки, вдихнула аромат обсмажених зерен раз, другий. Біль не минув, але ослабла.
– Дякую, дівчинко. – Ледь промовила Одарка Іванівна.
– Мене Поліною звати, а дякуйте кішці. – Усміхнулася дівчина. – Був поряд з вами і так голосно нявчав!
– І тобі дякую, моя хороша. – Одарка Іванівна погладила кішку, яка сиділа тут же, на лавці з нею. Та сама, смугаста.
– Що з вами трапилоcя? – співчутливо цікавилася дівчина.
– Приступ, дівчинко, мігрень. – Зізналася Одарка Іванівна. – Перенервувала, буває…
– Я проведу вас до дому, самій вам важко буде дійти…
– … У моєї бабусі теж бувають приступи мігрені. – Розповідала Поліна, коли вони пили слабеньку каву з молоком і печивом у квартирі Одарки Іванівни. – Взагалі-то, вона мені прабабуся, але я її називаю «бабуся». Вона живе в селищі разом з моєю бабусею, мамою і татом. А я навчаюся тут, у медичному училищі, на фельдшера. Бабуся, як і ви, мене дівчинкою називає. І ще ви так на неї схожі, що я спочатку подумала, що ви – це вона! А ви не пробували шукати своїх родичів, тих, справжніх?
– Полінко, дівчинко, як їх знайти? Адже я їх майже і не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки я родом. – Розповідала Одарка Іванівна, погладжуючи кішку, яка пригрілася на колінах. – Пам’ятаю – бомбардування, коли ми їхали на возі, потім танки…
А я бігла, бігла так, що себе не пам’ятала! Страх! На все життя страх! Потім мене жінка підібрала, я її все життя мамою називала, і зараз вона для мене мама. Після війни прийшов її чоловік і став мені найкращим батьком у світі! Зі свого у мене залишилося тільки ім’я. А родина моя, правдоподібно, загинула там, під бомбами. І мама, і Марусечка…
Вона не помітила, як Поліна здригнулася після цих слів і глянула на неї великими, блакитними очима:
– Одарка Іванівна, а у вас є родимка на правому плечі, на листочок схожа?
Від несподіванки господиня поперхнулася кавою, а кішка уважно на неї подивилася.
– Звідки це тобі відомо, дівчинко?
– У бабусі така ж. – Тихо промовила Поліна. – Її звуть Марією. Вона досі не може стримати сліз, коли згадує свою сестру-близнючку, Дарусю. Вона зникла під час бомбардування при евакуації. Коли фашисти дорогу перекрили, довелося повернутися додому, там і пережили окупацію. А Даруся зникла. Так і не знайшли, скільки не шукали…
Зранку Одарка Іванівна не знаходила собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, чекаючи гостей. Сіра, смугаста кішка не відходила від неї ні на крок, з тривогою вдивляючись у її обличчя.
– Не хвилюйся, Марусю, зі мною все гаразд, – заспокоювала господиня кішку. – Тільки серце калатає…
Нарешті пролунала дзвінок у двері. Одарка Іванівна з хвилюванням відчинила двері.
Дві літні жінки, застигнувши, мовчки дивилися одна на одну очима, повними надії. Наче в дзеркалі бачили вони голубизну очей, що не втратила кольору, сиві кучері волосся і сумні зморшки в куточках губ.
Нарешті гостя з полегшенням видихнула, усміхнулася, підійшла вперед і обняла господиню:
– Здрастуй, Дарусю!
А на порозі, витираючи сльози щастя, стояли рідні люди…
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...
I Will Always Be With You, Mum: A True-to-Life Story of Love, Loss, and Miracles in an English Village
I shall always be with you, Mother. A story one could believe in Grandma Dorothy could hardly wait for the...
My Daughter-in-Law’s Phone Ringtone Made Me Rethink Helping My Son’s Young Family Find a Home
The ringtone on my daughter-in-laws phone made me reconsider helping the young family find a flat I live alone in...