Загадка самотньої пташки…

**Щоденник Галини**

Вже кілька тижнів я спостерігала за новою сусідкою, яка заселилася на першому поверсі навпроти мене. Нову мешканку звали Оленкою. Їй було років тридцять, а її маленькій доньці — лише чотири. Жінка розійшлася з чоловіком і тепер сама опікувалася дитиною, водячи її до дитячого садочка, що був у дворі.

Ми познайомилися з Оленкою, і ледь почали вітатися при зустрічах, як уже через тиждень я сиділа з її донечкою Софійкою у вихідний.

— Вона у мене спокійна, гратиметься ляльками на підлозі, а ти роби свої справи, — пояснювала Оленка. — Дякую, що виручаєш! Сьогодні у мене зустріч, але повернуся до ночі.

Я знизала плечима, і лише коли вона поспішно вийшла, до мене дійшло — молода розлучена жінка пішла на побачення.

— Отаке зустріч… — прошепотіла я, з ніжністю дивлячись на дівчинку, яка, як і обіцяла мати, спокійно гралася в кутку кімнати.

Моя доля не складалася. Мені вже було двадцять вісім — саме час народжувати дітей від коханого, але ні того, ні іншого в моєму житті не було.

— Це тому, що ти несучасна, — казали подруги. — Сидиш за в’язанням, а треба рухатися, ходити на танці, гуляти. А так і молодість просидиш, чекаючи принца на білому коні…

Я погоджувалася, але нічого не міняла. Була сором’язливою через легку повноту, не вважала себе красунею.

Тепер, коли я часто проводила вечори з чотирирічною Софійкою, я ще більше не розуміла, як можна кидати таке чудове дитя заради чужого чоловіка…

Для мене сім’я, а тим паче діти, були ніби божим даром, і я полюбила дівчинку всім серцем, читаючи їй казки, граючись і ліплячи з пластиліну.

— Ой, Галочко, мені з тобою не розрахуватися, — шепотіла Оленка, забираючи напівсонну доньку вночі. — Ти моя рятівниця.

— А батько дитини? — запитала я одного разу. — Він відвідує Софійку? Вона часто про нього згадує, сумує.

— Відвідував би, та зараз у відрядженні. Оті його відрядження! То місяць його нема, то півтора… Через них і розійшлися… Скоро повернеться, і тобі буде легше — візьме її на прогулянки. Дуже любить, засипає іграІ одного вечора, коли ми з Михайлом сиділи в нашому садку, а Софійка гралася поруч, я зрозуміла, що нарешті знайшла те, про що так довго мріяла — справжню родину.