Перед відходом: останній шанс на повернення…

Ще до заходу, перш ніж піти й не повернутися…

Ярослав вийшов із дверей вокзалу на перон, ледь схилившись під вагою великої спортивної сумки з написом «Adidas» на плечі. Краплини поту промалювали на скронях блискучі вологі смужки. Він оглянув перон. Вздовж стіни вокзалу тягнувся ряд лавок, зайнятих пасажирами, що чекали на свій потяг, та зустрічаючими. На одній із лавок сидів старий у сірому плащі й капелюсі. До нього й пішов Ярослав.

Підійшовши, він зняв з плеча сумку й поставив посередині лави, дістав із кишені куртки зім’яту хустку й обтер нею обличчя. Тільки тоді сів, облегшено зітхнув. Повз перон із гуркотом і свистом пролетів, не зупиняючись, швидкий потяг. Потік теплого повітря, що пахнув шпалами й пилом, торкнувся обличчя Ярослава, зворушив його коротке волосся.

Він провів поглядом швидко віддаляючийся хвіст потяга, відкинувся на спинку лави, поклавши руку на сумку. Люди на пероні раптом заговорили, перервавши бесіди на час проїзду потяга.

— Швидкий потяг номер… прибуває… Нумерація вагонів з голови складу, — невиразно прокрипів у динаміку жіночий голос.

— Не розчули, який потяг? — запитав старий, повернувши голову до Ярослава.

Той похитав головою й знизав плечима. Старий кивнув і глянув на наручний годинник.

— Вже третій раз оголошують, що прибуває, а його все нема й нема, — поскаржився він і зітхнув. — Як ви думаєте, чому на вокзалах завжди нечутно оголошують?

Ярослав мовчав, уникаючи розмови.

— Ви кудись їдете? Речей, як я бачу, у вас багато. Сумка важка, — не здавався старий.

— Ото ж мені Шерлок, — хмикнув Ярослав. — А у вас речей зовсім нема, тож я роблю висновок, що ви когось зустрічаєте. — Відповів у той самий тон.

— Вірно. Зустрічаю, — радісно сказав старий. — Сина зустрічаю, — додав із гордістю.

— А я від сина їду, — зітхнувши, тихо промовив Ярослав.

Це вирвалося мимо його волі.

— От тобі й життя, — теж зітхнув старий. — Тікаєте, значить. Та від себе не втечете. Свої проблеми візьмете з собою. — Він кивнув у бік сумки між ними.

Ярослав окинув його незадоволеним поглядом, відвернувся.

— А я ось так само тікав сорок років тому. Синові тоді було одинадцять. Не бачив його всі ці роки. Хвилююсь.

Спокійний голос старого не відповідав його словам про хвилювання.

— А на вигляд не скажеш, — буркнув Ярослав, сподіваючись, що старий не почує.

— Хвилююсь, — повторив старий. — Просто в моїм віці треба економити емоції. Від будь-якої з них, чи то горе, чи радість, можна померти, молодий чоловіче.

— За кордоном він жив, чи що? — Ярослав раптом зрадів можливості відволіктися від своїх проблем.

Він і сам не помітив, як через дрібну заувагу дружини про його пізнє повернення додому розгорілася сварка. Слово за слово — вони почали кричати, висувати звинувачення. Нарешті, Оля звинуватила його у зраді, хоча для цього не було жодних підстав. Правильно кажуть — слово не горобець, вилетить — не спіймаєш.

Йому треба було промовчати чи звести все до жарту, але він схопив сумку, накидав туди перші-ліпші речі,